У літній резиденції папи? Арінґароса там ніколи не був та й особливо не прагнув побувати. Ця цитадель шістнадцятого століття була не тільки місцем, де папа проводив літню відпустку, — у ній ще містилася Ватиканська обсерваторія — одна з найкраще обладнаних астрономічних обсерваторій у Європі. Арінґароса ніколи не схвалював традиції Ватикану загравати з наукою. Який сенс змішувати науку й віру? Адже людина, що вірує в Бога, аж ніяк не може займатися наукою без упереджень. Та й сама віра не потребує фізичного підтвердження своїх постулатів.
«І попри те, ось він, замок Ґандольфо», — думав Арінґароса, коли на тлі листопадового неба, всіяного зірками, замаячіла будівля. Із під’їзної алеї Ґандольфо нагадував величезне кам’яне чудовисько, що готується до смертельного стрибка в прірву. Приліплений на самому краю крутої скелі, замок нависав над колискою італійської цивілізації — долиною, де задовго до заснування Риму змагалися між собою клани Куріаці та Ораці.
Навіть здалеку замок Ґандольфо справляв незабутнє враження — це був яскравий приклад багатоярусної оборонної споруди, що чудово гармоніювала з суворим гірським пейзажем. Арінґароса із сумом побачив, що Ватикан зіпсував зовнішній вигляд замку, спорудивши на даху два величезні алюмінієві куполи, з якими ця колись велична будівля нагадувала гордого воїна, що почепив собі пару салонних капелюхів.
Коли Арінґароса вийшов з авта, назустріч йому поспішив молодий священик-єзуїт.
— Вітаю, єпископе. Я отець Манґано, працюю тут астрономом.
«Браво». Арінґароса пробурмотів слова привітання й пішов за священиком до вестибюля замку — просторого приміщення, в оздобленні якого мистецтво епохи Ренесансу бездарно поєднувалося з астрономічними рисунками. Піднімаючись услід за своїм провідником широкими мармуровими сходами, Арінґароса бачив знаки, що показували, як пройти до конференц-зал, аудиторій, де проводилися лекції на наукові теми, а також до відділу інформації для туристів. Йому було дуже дивно, що Ватикан, який дедалі частіше виявлявся неспроможним давати мирянам чіткі й суворі настанови для духовного зростання, якось знаходив час, щоб організовувати лекції з астрофізики для туристів.
— Скажи-но, друже, — звернувся Арінґароса до молодого священика, — відколи це хвіст почав махати собакою?
Священик подивився на нього здивовано.
— Перепрошую?
Але Арінґароса лише махнув рукою, вирішивши утриматися сьогодні від цієї дискусії. Ватикан збожеволів. Як той лінивий батько, якому легше змиритися з усіма забаганками вередливої дитини, аніж залишатися непоступливим і прищеплювати істинні цінності, так Церква щокроку пом’якшувала вимоги, намагаючись перевершити саму себе і пристосуватися до культури, що збилася з праведного шляху.
Коридор на останньому поверсі був широкий, розкішно оздоблений і вів лише в одному напрямку — до високих подвійних дубових дверей із мідною табличкою.
BIBLIOTECA ASTRONOMICA19
Арінґароса знав про це місце — за чутками, знаменита Астрономічна бібліотека Ватикану налічувала понад двадцять п’ять тисяч томів, серед них — рідкісні праці Коперніка, Галілея, Кеплера, Ньютона й Секкі. Подейкували також, що тут найвищі духовні особи проводять приватні зустрічі... зустрічі, яких вони воліють не проводити в стінах Ватикану.
Ідучи до дверей бібліотеки, єпископ Арінґароса навіть уявити не міг, яка приголомшлива новина чекає на нього там і які жахливі події відбудуться у зв’язку з цією новиною. Лише за годину, коли він нетвердою ходою вийшов після цієї зустрічі, Арінґароса остаточно усвідомив, які нищівні наслідки може мати те, про що він щойно почув. «Лишилося шість місяців, — подумав було єпископ. — Боже, допоможи нам!»
Тепер, сидячи у «фіаті», єпископ Арінґароса помітив, що стискає кулаки від самої згадки про цю першу зустріч. Він розтиснув долоні, змусив себе глибоко вдихнути повітря і розслабити м’язи.
«Усе буде добре, — казав собі, коли «фіат» піднімався дедалі вище в гори. Однак йому б дуже хотілося, щоб задзвонив його мобільний телефон. — Чому ж Учитель не дзвонить? Сайлас вже мав би знайти наріжний камінь».
Намагаючись заспокоїтись, єпископ задивився на пурпуровий аметист у своєму персні. Торкаючись каменя із зображенням митри в оточенні прегарних діамантів, він нагадав собі, що невдовзі одержить значно могутніший символ влади, ніж оцей перстень.
Вокзал Сен-Лазар усередині був точнісінько такий самий, як і будь-який інший європейський залізничний вокзал: величезна напів-відкрита зала, в якій тиняються звичні тут типи — бездомні з картонними табличками, група підлітків із затуманеними поглядами, вони куняють на своїх рюкзаках під музику з CD-плеєрів, та носії в синій уніформі з цигарками в зубах.
Софі подивилася вгору на величезне табло з інформацією про потяги, що відходять. Чорно-білі таблички саме мінялися місцями, аркуші швидко перегорталися донизу. Коли оновлення інформації закінчилось, Ленґдон і собі глянув на табло. У верхньому рядку було написано:
ЛІЛЛЬ - ШВИДКИЙ - 3:06
