Софі з Ленґдоном ступили в інший світ. Невеличка кімнатка, в якій вони опинилися, скидалася на розкішну вітальню якогось дорогого готелю. Металу тут не було й сліду, замість нього з’явилися східні килими, темні дубові меблі та м’які крісла. На широкому столі посеред кімнати стояли дві кришталеві склянки й відкрита пляшка пер’є, з якої ще йшли бульбашки. Поряд парував вишуканий срібний кавник.
«Усе працює, як годинник, — подумав Ленґдон. — Швейцарці в цьому неперевершені».
Чоловік із розумінням усміхнувся.
— Здається, це ваш перший візит до нас?
Софі, повагавшись, кивнула.
— Зрозуміло. Ключі часто передають у спадок, і клієнти, завітавши до нас уперше, переважно не знають, що й до чого. — Він показав на стіл із напоями. — Ця кімната у вашому розпорядженні на стільки часу, на скільки ви забажаєте.
— Ви сказали, ключі іноді передаються в спадок? — запитала Софі.
— Звичайно. Ваш ключ — це як швейцарський номерний рахунок, який часто успадковують із покоління в покоління. Для наших «золотих» рахунків найкоротший термін оренди сейфа — п’ятдесят років. Оплачується наперед. Тому сейфи часто переходять від одних членів родини до інших.
Ленґдон здивувався:
— Як ви сказали? П’ятдесят років?
— Щонайменше, — відповів клерк. — Звісно, ви можете орендувати сейф і на значно довший термін. Але стандартно, якщо впродовж п’ятдесяти років на рахунку немає жодних операцій, то вміст відповідного сейфа автоматично знищується. Розпочати процес доступу до вашого сейфа?
Софі кивнула.
— Будь ласка.
Чоловік обвів розкішну кімнату широким жестом.
— Ця кімната повністю у вашому розпорядженні. Як тільки я піду, ви можете залишатися тут, скільки вам заманеться, щоб оглянути чи змінити вміст вашого сейфа, який з’явиться... ось тут. — Він підвів їх до протилежної стіни, де до кімнати, граційно вигнувшись, заходив широкий конвеєр, схожий на той, з якого в аеропорту забирають багаж. — Устромляєте ключ ось у цей отвір. .. — Чоловік показав на великий екран біля конвеєра, під яким виднівся знайомий трикутний отвір. — Коли комп’ютер переконається в автентичності вашого ключа, введете номер рахунку, і ваша скринька автоматично підніметься сюди зі сховища внизу. Коли закінчите, покладіть скриньку знову на конвеєр, вставте ключ, і весь процес повториться у зворотному напрямі. Оскільки все тут автоматизовано, вам гарантовано повну конфіденційність. Навіть працівники цього банку не знають, ані що у вашій скриньці, ані кому вона належить. Якщо вам буде щось потрібно, просто натисніть кнопку виклику на столі в центрі кімнати.
Софі хотіла щось запитати, але раптом задзвенів телефон. Чоловік, схоже, збентежився.
— Вибачте, будь ласка. — Він підійшов до телефону, що стояв на столі поряд із кавою і пер’є.
— Oui? — відповів. Він слухав, що казав співрозмовник, і стурбовано морщив чоло. — Oui... oui... d’accord22. — Банкір поклав слухавку і вимушено усміхнувся. — Вибачте, я мушу вас залишити. Почувайтеся як удома. — Він швидко пішов до дверей.
— Перепрошую, — гукнула його Софі. — Чи не могли б ви дещо пояснити, перш ніж підете? Ви сказали, ми маємо ввести номер рахунку?
Чоловік затримався біля дверей. Було помітно, як він зблід.
— Ну звичайно. Як у більшості швейцарських банків, у нас сейфи прив’язані до номера, а не до імені клієнта. Ви маєте ключ і персональний номер рахунку, який знаєте лише ви. Ключ — це тільки половина посвідчення особи. Персональний номер рахунку — друга половина. Бо інакше, якби ви загубили ключ, ним би міг скористатися будь-хто.
Софі завагалась.
— А якщо мій благодійник не повідомив мені номера рахунку?
У банкіра серце підскочило в грудях. «То, очевидно, вам тут нічого робити!» Він ввічливо усміхнувся.
— У такому разі я покличу одного співробітника, щоб вам зарадив. Він скоро надійде.
Чоловік вийшов, щільно причинив за собою двері і повернув важку клямку, замкнувши відвідувачів усередині.
У лейтенанта Колле, що перебував у цей час на іншому боці міста, на Північному вокзалі, задзвонив мобільний телефон.
Це був Фаш.
— В Інтерпол надійшла інформація, — сказав він. — Кидайте цей поїзд. Ленґдон і Неве щойно увійшли до Паризької філії Депозитарного банку Цюриха. Негайно висилайте туди людей.
— Чи є якісь ідеї стосовно того, що Соньєр намагався сказати агентові Неве й Робертові Ленґдону?
— От коли ви їх заарештуєте, лейтенанте, — сухо відповів Фаш, — я поцікавлюся в них особисто.
Колле зрозумів натяк.
— Вулиця Аксо, двадцять чотири. Слухаюсь, капітане. — Він закінчив розмову й почав зв’язуватися по рації зі своїми людьми.
Керівник Паризької філії Депозитарного банку Цюриха Андре Берне жив у розкішному помешканні над банком. Однак він був зовсім не в захваті від свого комфортабельного житла і мріяв поселитися десь на острові Святого Людовіка, де б він міг знатися зі справді вишуканою публікою. Тут же йому доводилося спілкуватися лише з пихатими багатіями.
