Королівство полностью

Комп'ютер, до якого Стронціус звертався ніжно «Тосику», міг вилаяти господаря і періодично симулював віруси, погрожуючи сконати, якщо не отримає негайної допомоги. Чому Тосик його недолюблював, Стронціус не знав. Може, він чимось його образив, може, йому не сподобалося підключення без його згоди до Вампірнету. Без комп'ютера Стронціус уже не міг жити. Наземні новини він отримував блискавично, а стоси дисків із іграми та енциклопедіями дозволяли не нудитись на самоті. Книги під землею псувались від вогкості.

Стронціус замкнувся в собі. Все рідше виходив у місто помилуватись польотом кажанів і старовинним цвинтарем у місячному світлі. Навіть кров він замовляв через Вампірнет, не завжди найкращого ґатунку, але тут винна була погана екологія, а не старовинна фірма «Свіжа кров».

Через зливу й повінь Стронціусові було трохи марудно і вогкувато вдома. Він натягнув грубі вовняні шкарпетки, копнувши іспанський чобіток так, що той відлетів у протилежний кут кімнати.

Посмоктуючи через соломинку кров, упир увімкнув комп'ютера, як завжди, з острахом. Через хвилю на чорному тлі з'явився текст: «Ну, чого тобі?»

Це ще був не найгірший варіант. Стронціус вставив диск «Опівнічне сафарі», сподіваючись, що на цей раз вгадає пароль. Власне, це була дитяча забавка, стрілялка, але потім до гри вступали мисливці за вампірами. Минулого разу Стронціус зробив помилку: став переслідуваним, а втеча ніколи не приносить перемоги. Найліпше – заманити ворога в пастку і там з ним, не кваплячись, розправитись. Мабуть, Тосику було теж цікаво, бо він не перешкоджав ні на третьому, ні на четвертому рівнях. Стронціус тріумфував, загнавши останнього ворога у вежу. Щоб його взяти, треба було відчинити двері. Ні бомби, ні міни, ні таран не допомогли. «Назвіть ім'я», – з'явились слова. Стронціус, підступно посміхаючись, набрав: «Тосик». У відповідь проревів траурний марш і з'явився напис: «Не те». А комп'ютер додав від себе: «Ідіот!»

– Сам ти недоумок! – розлютився Стронціус і натиснув клавішу Вихід. Після невдачі він не захотів навіть переглянути електронну пошту, бо така ніч не віщувала нічого доброго.

«Мабуть, я старію, – подумав опир, втрачаю волю до життя, агресивність...» Він щораз рідше писав сестрі в Трансільванію й матусі до Москви, бо не траплялось нічого цікавого. Місто втратило для нього привабливість: люди здрібніли й не чинили опору. «Щоб зло було сильним, – казав дідусь, – мусить бути сильним добро». Азартний був опир! Шкода, що прожив небагато – 291 рік. Зовсім молодим загинув...

Стронціус черкнув нігтем об ніготь, а вони в нього були довгі й міцні, й за третім разом розпалив вогонь у каміні.

– Ну що, малий, – звернувся він до стільця-підступця, – і тобі нудно?

Стілець крутнувся на одній нозі й обстрибав довкола кімнати. Перед комп'ютером він зупинився.

– Е ні, не треба! Будь-ласка!..

Стілець пошкандибав на своє місце, біля колін господаря. Той рукавом латаного халата витер сидіння, аж воно заблищало. Сісти на стілець було святотатством.

Вогонь затріщав, посипались іскри, й війнуло димом.

– Зрештою, я вже не боєць, а консультант, – зітхнув Стронціус. – Джерело мудрості, – додав він після Мовчанки.

Комп'ютер раптом увімкнувся (це з ним бувало), загудів. Мабуть, йому спало на думку сказати щось розумне.

Стронціус начепив окуляри, бо сидів задалеко, і приготувався. Через увесь екран навскоси побіг вогняний напис, безупинно повторюючись:

– Хто я?.. Де я?.. – Хто я?.. Де я?..

Тієї ж миті у Люцининій квартирі задзвонив телефон. Кіт здригнувся і прислухався. Люцина вибігла до передпокою, вхопила слухавку:

– Привіт, донечко! Що там у тебе?

– Громи й блискавки.

– А ти позачиняла вікна? Коли ти прийшла?

– Не пам'ятаю.

– Вечеряла?

– Зараз буду.

– Я приїду післязавтра, вранці.

– А де ти?

– У готелі.

– Він хоч нормальний?

– Так, дуже нормальний. Правда, нас троє, але пожильці ще не прийшли. Я піду, мабуть, спати. А ти нікому не відчиняй двері. Бережи себе... Цілую, моє сонечко!

– І я тебе цілую. Вдалого полювання!

Аж післязавтра... Тепер Люцина відчула, що мами справді немає вдома. Досі вона ще могла уявити, як мама відчиняє двері, змокла і втомлена. У них була одна парасолька на двох. Мама залишала її для Люцини, а та – для мами. А от бабуся знала, як зробити так, щоб ніхто не простудився, потрапивши під дощ.

Дівчинка поставила чайник на вогонь і повернулась до кімнати. Сьогодні треба почати картину. Коли вона їхала в трамваї, то за деревами побачила будинок із двома вежами. Вона хотіла зробити так, щоб будинок вийшов легким, наче прозорим, а дерева важкими, темно-зеленими, бо вечірньої пори сонце уже не світило на них. Ніч починається від землі й поволі виростає до неба. Люцина не могла малювати будь-коли і будь-що. Мусила мати певний настрій.

Коли вона підійшла до чистого аркуша паперу, то зрозуміла у цьому світі щось зрушилось, і вона не зможе вдавати, ніби нічого не трапилось. Через папір навскоси було написано:

«Хто я? Де я?»

Червоною фарбою, такою сухою, що, здавалось, вона пекла.