Якщо десь у Львові ви заглянете до автомайстерні поблизу Погулянки й побачите там щасливу замурзану пику в ямі для ремонту, то це, напевно, довгомуд Лукаш. Його довжелезні пальці оживляють навіть мертві двигуни. Щодо інших довгомудів, то їх ніхто не зачаровував, і вони продовжують цупити усе, що погано лежить. Але ж усе так швидко не може змінитися, правда?
Ось як висловився домовичок Спрячик, коли повернувся з відпустки:
– Облом! Ні фіга собі!..
Він ще і ще висловлювався в подібний спосіб на спорожнілому місці, де колись стояв його дім. А потім пішов подавати оголошення в «Посейбічні та потойбічні новини»:
«Домовик зі стажем 248 років шукає працю в порядному домі. Відьом та опирів прошу не турбувати. Люблю важкий рок». Він довго й прискіпливо вибирав собі господу, але не зміг відмовити ударнику групи «Щурикбенд», котрий жив у підвалі, де була музична студія.
Дарма Стронціус оплакував свого Тосика. Добити комп'ютер не так просто. Щоб врятувати Тосика, Стронціус переселився в сухіше місце – придбав собі невеликий будиночок із дуже поганою репутацією: люди там не могли спати і взагалі жити. За грубі гроші безробітний програміст полікував Тосика, забравши з його пам'яті неприємні спогади.
Тосик перестав лаятися, але натомість категорично відмовився підключатись до Вампірнету. Казав, що йому страшно. Як на Стронціуса, в Інтернеті можна було надибати речі набагато страшніші. Не маючи змоги замовляти справжні харчі, старий опир перейшов на томатний сік. Дуже рідко йому вдавалось запопасти запізнілого перехожого, та й сили були вже не ті. У багатьох фільмах жахів опирів змальовують, як явище вічне, якого неможливо позбутись. Це вигадка темних сил. Таким чином вони собі набивають ціну, аби їх більше поважали. Опирі колись були звичайними людьми, котрих дуже скривдили. Хвороба, як і помста, врешті слабнуть і зникають. Втім, ця тема надто поважна, щоб про неї говорити між іншим.
Ну, все. У Серединному світі трамваї більше не чхають. Люди ходять на роботу, а діти до школи, не маючи від цих занять великої втіхи. Коти й собаки часом мають господарів, а часом – ні. Однак, у котів з'явився король, котрий знає, як поліпшити їхнє життя і віднайти в ньому сенс. Сиволап забирає покинутих кошенят і тих своїх громадян, котрі хворі чи каліки, й відводить до Королівства. Тому котам більше відомо про Королівство, ніж людям Серединного світу. Але вони мовчать, тільки широко розплющені зелені та золотаві очі свідчать про таємницю, яку вони бережуть для кращих часів.
Посуха і злидні здавались жителям Граничного світу вічними й незмінними. Вони навіть не уявляли, як це можна жити без цих нещасть. Та відколи між Граничним світом і Королівством зникла межа, усе в цьому забутому щастям краї стало мінятись на очах. Спочатку три дні й три ночі падали дощі, наповнивши землю водою життя, і з'їдлики не могли з цим упоратись. Розповідали, ніби перед дощами в землі з'явились дірки, пастки для з'їдликів, безбарвних істот, котрі випивали усю вологу, і що ці дірки поробили гноми з підземного світу. Таким чином вони виловили усіх з'їдликів. А може, з'їдлики просто не витримали протягів і повтікали. На болоті їм би жилося краще, але, кажуть, вони бояться комарів. Зрештою, у природі весь час відбуваються мутації, але то вже тема роздумів для вчених-генетиків.
Після дощів земля просто почала розквітати. Перелітки на чолі зі своїм Королем, прийшли в Граничний світ, аби посадити дерева й квіти та показати людям дещо із мистецтва вирощувати рослини. Тоді багато мешканців краю подалося до Королівства, але майже всі згодом повернулись. Будемо вважати це просто екскурсією.
От Мортіус гадав, що більше не повернеться до цього похмурого світу, а таки повернувся...
... Одного погожого літнього вечора Соня відпустила останніх учнів, яких навчала читати й писати, щоб ті могли продовжити освіту в Королівстві. Жила вона в Замку і вирішила затіяти ремонт. Соня була дуже скромна. Вона не вміла просити про допомогу. Отож вона сиділа на лавці в садку й розмірковувала, де їй роздобути високу драбину, щоб побілити стіни в бібліотеці. Вона пожила трохи в королівському палаці, а там усе аж блищало чистотою. Привиди Ясько і Мацько щойно повставали і милувались заходом сонця. Насправді вони не стільки милувались геть остогидлим заходом сонця, скільки розмовляли про Соню.
– От би видати нашу Соню за порядного чоловіка, що вміє майструвати, – говорив Ясько. – Дівчина повинна бодай раз у житті вийти заміж. Старі панни мають прикрий характер...
– То було б незле. Живе сама в напіврозваленому Замку. Якби наш господар побачив цю руїну, то певно би луснув зі злості! Але я боюсь, Яську, аби вона не вибрала собі якогось типа, що став би над нами насміхатись. Що з нами тоді було б, страшно подумати! Чоловікові Соні ми не могли б мститись...
Обидва привиди зажурились. Нарешті Соня звернула на них увагу:
– Чого, хлопці, повісили носи? Що сталося?
