Королівство полностью

– Пропаща ти, доню... Не скигли! На, купиш собі нову косметику... Стара шпурнула на стіл позеленілу монету 1569 року.

– Зараз інші гроші в обігу, мамо! Скільки вам казати?..

– Гроші – завжди гроші, – поважно мовила стара відьма.

А тепер час повернутись до лиса, який з'явився того вечора в парку. Пробігши трохи центральною алеєю, він звернув у хащі, щоб скоротити собі шлях. Так роблять усі лиси. Собак він не боявся, бо умів замовити їм слівце, від якого вони зразу лагіднішали й махали хвостами, кому не обрізали в немовлячому віці. Людям було би за щастя побачити живого лиса на волі, а не в клітці. Зрештою, лис у парку ніколи не викличе такого подиву, як лис у трамваї.

Однак, він волів не потрапляти комусь на очі з іншої причини. Йти було далеченько, а він стомився. Проте не звернув убік на запах води, вирішив потерпіти. Парк переходив у ліс, за яким починалися пагорби, порослі кущами глоду, що саме цвів, шипшиною та терном. Неподалік паслися кози.

Лис прямував до місця, яке називали Медовою горою, а ще раніше – Медовою печерою, входу до якої ніхто вже не міг знайти, окрім невеликих звірят, яким завжди таланить. Лис знав про печеру, хоч і був нетутешній. З гори вилізали великі камені, які кришилися й осипалися від дощів та південного вітру. Саму скалу занесло за тисячі років піском, на якому осідав пил життя, даючи змогу рости траві та кущам, що мають неглибоке коріння. Лис повернувся спиною до призахідного сонця й став гребти землю з підвітряного боку. Власне, гребти було нічого: отвір вміло приховувала купка хмизу. Лис помітив, що отвір розширили, й подумки похвалив Сиволапа. Із-за кущика терну на нього блимнули очі чорного кота-охоронця, але той не подав ні звуку, бо був попереджений про прибульця. Лис зауважив ще двох котів, які пильнували з іншого боку.

Можна було йти, нарешті забувши про пильність. Лис пірнув у нору, ледве стримуючи сльози радості та зворушення. З усім було гаразд. Сьогодні – великий день. Скільки разів навідувався він сюди, сподіваючись, що це відбудеться раніше.

Перші п'ять метрів було тіснувато, а далі прохід розширився, і склепіння піднялося до висоти людського зросту. Нарешті перед лисом з'явилися ковані двері, під якими було випорпано хід для котів-охоронців. З-під дверей пробивалося тремтливе жовтаве світло від живого вогню.

Від хвилювання лис ледве не забув перемінитись на свою справжню подобу. Двері, що їх могла відчинити лише людина, нагадали йому про це. Переміна зайняла три хвилини замість одної, бо він увесь тремтів і не міг спрямувати потік волі туди, де здійснювалось перевтілення, – до серця. Нарешті він постав таким, яким бачили його сьогодні Люцина, кондукторка і трамвай. Інші люди, що бачили його в місті, вважали дивного хлопця за хіпі чи послідовника босоногого Іванова. Коли він вибирався сюди, то вдягнувся в одежу, яка була придатною для будь-якої епохи: мальовничий костюм веселого волоцюги, можливо, казкаря, жонглера, музиканта чи мандрівного писаря. Але насправді він був Марко, син Головного Королівського архіваріуса Теренція. Він здмухнув пилюку з дверей і потягнув ручку у вигляді ящірки на себе...

Печера була великою, але сухою і теплою, майже придатною для житла. Багаття весело палахкотіло в невеликій ніші, збоку стояли дзбанки для води і кошик, прикритий білою полотниною. Неподалік зручно розмістився грубий дерев'яний стіл і дві лави. Напівтемрява приховувала інші корисні речі й потаємні закапелки. Колись ця печера належала самітнику Михею. Вечорами той виходив надвір і слухав шепіт листя, бо довкола на багато миль простягались правічні ліси. Упродовж років Михей писав книгу про неспокійний край, у якому війна йшла за війною, пожежа за пожежею, пошесть за пошестю. Старий цурався людей, умів розмовляти з птахами та звірятами, допомагав їм у біді. Закінчивши книгу, він її спалив, хоч, можливо, то була найчесніша і найправдивіша книга на світі. А потім начебто помер, бо тіла його не знайшли, тільки купку попелу від спаленого пергаментного зшитку. Після того минуло стільки часу, що можна було би стоптати дванадцять пар залізних черевиків, блукаючи по світу.

Марків погляд був прикутий до запони, що відгороджувала найзатишніший куток печери. Різкий рух чи вигук могли б зашкодити цілій справі, в якій був порятунок Королівства. Із завмираючим серцем Марко відхилив запону. Гнів і біль охопили його душу...

На купці сіна, засланій рядниною, лежав блідий хлопець, вже не дитина, але ще не дорослий. Довге чорне волосся було дбайливо розчесане. Вбраний він був у скромну сіру одежу вихованця Королівської Академії. Своєї Марко не вберіг. Біля узголів'я хлопця сидів старий кіт Сиволап, головний охоронець сну лицаря Серпня, бо так і досі звали улюбленого і єдиного сина короля Даниїла, якого на Батьківщині вважали загиблим.