Королівство полностью

Ворона трохи подрімала, коли відьми вибралися з хати: обидві господині страшенно її втомили. Опівночі щось збудило її. Ворона помітила, як на кільце впала прозора крапля, і воно наче розтануло, звільнивши її від пут. Ворона закричала рідною мовою:

– Кагг!

Вона миттю опинилася на підлозі. Праве крило безпомічно звисало. До відчиненої кватирки треба було ще дістатися. А там на підбиту птаху чигали нічні розбійники – коти. Однак у такі вирішальні хвилини з'являються рятівні ідеї.

– Кага! – сказала ворона.

Перебуваючи в полоні, вона не оплакувала власної гіркої долі, а вперто шукала виходу, а для цього спостерігала за всім, що відбувалось перед її очима. Дехто думає, що в присутності тварин можна розмовляти про будь-що. Ця ворона була дуже кмітливою птахою. Вона відчинила дзьобом потрібну шафку і знайшла там пуделечко з жовтою маззю. Якби молода відьма хотіла, то вилікувала б свою полонянку. Ворона пробила пергамент, що захищав мазь від висихання. Від запаху вона ледве не знепритомніла. Потім намастила маззю ліве крило. Спочатку їй засвербіло, защипало, а тоді запекло так, аж кольнуло в серце. Через хвилину крило стало дужим і здоровим. Це була не якась там аптечна мазь, що може допомогти через тиждень, або зовсім не допомогти. Зрештою, ворона теж не була простою вороною, а з іншого світу. Віднедавна сюди почали прибувати звірі й птахи, більшість із яких встрявали в халепу. Мабуть, стара відьма щось відчувала, і тому намагалась позбутись ворони.

Ворона квапилась. Будь-яка інша істота, напевно, наробила б збитків на прощання, а чи залишила пам'ятну цидулку, але ця ворона не прагнула помсти. Якщо відьми не знають ціни свободи, то рано чи пізно доля їм дасть це зрозуміти. Нехай живуть собі в темряві. Зрештою, вони могли б їй скрутити голову, а серце висушити для своїх відьомських потреб...

Ворона вилетіла у вологу й теплу травневу ніч і вчасно, бо до бузкових кущів наближався повіз, запряжений цапами, яких нарешті вдалося приборкати. Інші птахи, окрім нічних, спали, а вона все літала над будинком і деревами, тренуючи крила. Звали її не Алергія: ні, вона мала справжнє ім'я. Лише той, хто назвав би його, прикликав би її до себе і змусив би сісти на плече.

Щось волохате торкнулося ноги Повелителя. То був домовик Спрячик, маленького зросту, з хусткою на голові, як носять хіпі. Щоліта він разом із друзями-домовиками мандрував автостопом, відвідуючи музичні фестивалі, бо був фанатом справжнього року. Його кімнатка в мансарді була обклеєна портретами бітлів, «Роллінг стоунз», «Діп перпл» та «Пінк Флойд». Новітніх панків і реперів Спрячик не міг терпіти, вважаючи їх нездарами. Слухаючи магнітофон, він любив покурювати особливе зіллячко.

– Вас до телефону, – сказав Спрячик. – Оглухли ви, чи що?

До грубощів домовика Повелитель уже звик, хоч іноді читав йому нотації й давав побільше роботи.

– Знову накурився зілля?

– А панство бавилося і било шибки!

– Іди до дідька! Завтра вставиш нові. Хто дзвонить?

– Той старий із каналізації, Радіус, чи як там його...

– Фон Стронціус, дурню!

Телефон у Повелителя був шикарний – у вигляді людського черепа. Подарували його на минулорічні уродини. Трубка була у вигляді маслака, а сигналом служив замогильний стогін. Повелитель волів би щось сучасніше і користувався здебільшого щільниковим телефоном, коли дзвонив сам.

– Слухаю, – сказав він.

– Ріка бунтує. Боюсь, що підмокне моя колекція. А тут що чувати?

– Щось витає в повітрі і б'є шибки, – відповів Повелитель. – Тепер уже ні...

– Що будемо робити?

– Спершу думати.

– Треба зустрітися.

– Очевидно, що треба.

– Я саме збирався погуляти на Кропив'яному цвинтарі.

– За півгодини приїду.

– О'кей.

Повелитель поклав слухавку на важіль. Лукаш ще не повернувся. Переодягнувся в джинси і светр, зашнурував кросівки. У мантії без штанів шкідливо ходити по мокрій траві.

Домовик чемно прибирав у салоні. Він вважав миття посуду важливішим за служіння Вищим темним силам. Смерділо паленими книжками, але Спрячик перебував під кайфом, мугикаючи «Єлов сабмарін».

Повелитель прикрив за собою двері кабінету й зійшов униз, до гаража. Лукаш у стайні розпрягав цапів, ласкаво з ними бесідуючи.

– Відвезеш мене на Кропив'яний цвинтар. Машиною. Але спочатку прийми душ.

– Води гарячої немає, – скривився Лукаш. – Я тиждень тому мився.

– Роби, що я казав.

Із Повелителем часто сперечались слуги. Не тому, що він був поблажливим чи добрим. Той, хто збиткується над нижчими від себе, завжди ризикує бути зрадженим. Даючи слугам трохи волі, Повелитель уміло керував ними. У присутності чужих вони ніколи не виявляли неповаги. То була б остання мить у їхньому житті.

Перед тим, як виїхати на чорному «Вольво» за ворота, Повелитель зробив охоронний жест, що оберігав дім від будь-якого вторгнення.

Гортензія ледь не плакала:

– Панчохи порвались, косметика випала, ворона втекла...

– А перед тим вимастилась маззю від переломів, – зауважила стара, капаючи собі в чай ром із пляшечки. – Треба було виколоти їй очі.

– Вона й так була скалічена! Ви ж знаєте, мамо, що я не зробила б цього...