Люцині аж мороз пішов поза спиною від цих слів і здалося, що за нею хтось стежить. Таке трапляється, коли маєш справу з чимось небезпечним. Багатьом людям, певно, дуже не сподобалися б ці слова. Тому книжка й зашифрована. У ній була навіть стаття
Дівчинка мала підстави непокоїтись. За нею слідкувала стара сусідка-відьма за допомогою магічного люстерка, яке носила в кишені масного фартуха. Поплювавши на нього і витерши хустинкою, вона могла бачити все, що діялося в радіусі п'яти кілометрів. На більшу відстань дзеркальце не тягнуло. Для інших потреб використовувались сучасніші засоби комунікації.
Гортензія лежала в спальні з перев'язаною ногою й стогнала. Невдовзі, згідно наказу Повелителя, треба було їхати в Замок. Полагодила телефон на свою голову. Усе залежало від матусі. Якщо та скаже їхати о п'ятій, то Гортензія мусить підвестися навіть зі смертного ложа. Якби це якісь традиційні відьомські гуляння, вона б стерпіла чергове приниження: виставляти на загальний посміх свою недостатню кваліфікованість їй доводилося не раз. Але тут пахло справжньою битвою і навіть жертвами. Стара їхала вночі, а вона о п'ятій годині, певно, для прибирання. Бути невдахою серед відьом ще гірше, ніж бути невдахою серед людей, бо останні ще можуть поспівчувати.
– Яка я нещасна! – простогнала Гортензія. І тут їй сяйнула рятівна думка: випити снодійного; тоді матері не вдасться її добудитись, і вона поїде пізніше. Гортензія вже сягнула рукою до шухляди, але тут до кімнати влетіла розлючена стара.
– Що? Га? – підхопилась Гортензія.
– А те, що ти більше не в Клубі!
– Ну, й добре! – одразу заспокоїлась Гортензія. – Мені там ніколи не подобалось. А чого це ви як Пилип із конопель?
– Ти чому повернула книжку, яку вчора поцупила? Чому не дала мені понюхати?
– Ви не хотіли. І не віддавала я книжки! Я її згубила вночі, коли карета перехилилась. І косметичку теж... Тепер я без косметички...
– І ворону проґавила.
– То вже на мене не вішайте! Я любила цю пташку й не бажала їй зла.
– Тьху на тебе! Тьху, тьху, тьху!
– Не тьхукайте, мамо, мені й так недобре...
– Буде ще гірше! Ти забула, кому служиш? Зараз же йди і вимани книжку в малої. Вона сидить і любісінько читає вголос книжку про Королівство, єдину на всі три світи, де зібрані усі пророцтва...
– Невже? Ви ж її самі не хотіли брати. Вам завжди здається, що я нічого путнього не приношу. Я можу донести на вас Повелителю...
Ці останні слова не образили стару, бо поміж нечистю доносити одне на одного вважається звичайнісінькою річчю. Врешті вони сторгувались на тому, що стара відмаже Гортензію від поїздки, якщо та виманить книжку про Королівство. Сумна та невесела, Гортензія натиснула кнопку дзвінка Люцининої квартири. Нелегко знайти книжку серед стосів інших книжок, коли не вмієш читати.
Люцина саме дочитувала статтю про Серединний світ, коли книжка вирвалась у неї з рук і гномики з мітелками знову взялись за роботу, покриваючи сторінки тайнописом. Може, книжці набридло, що й читають? Та коли в двері подзвонили, дівчинка здогадалась, що усе робилось задля безпеки. Вона швиденько сховала книжку під канапу, на якій спав Фелікс. Мишей у них не було, тому під канапою ніщо не загрожувало «Енциклопедії Королівства». А вже тоді пішла відчиняти, тручи почервонілі від напруження очі.
– То я, Люциночко, – жалібним голосом обізналася Гортензія. Якби її юна сусідка знала, що дві хвилини тому вона пообіцяла вбити її, аби тільки здобути книжку, то, певно, замислилась би над тим, чи відчиняти двері. А вона не тільки відчинила, але й спитала співчутливо:
– Як ваша нога? Дуже болить?
І цим обеззброїла Гортензію. Звісно, вона б не вбивала Люцину, але могла б стати співучасницею вбивства, так легко було її залякати.
– Нога? Так, болить, – Гортензія набрала в рот побільше повітря, і тут їй немилосердно засвербіло в носі.
– Що з вами?
– А-алергія!.. – видихнула сусідка. – На...
Вона ледь не сказала «на книжки».
– Я лежала така хвора, от прийшла попросити в тебе книжечку. Почитати...
– А яку?
– Таку невеличку, щоб у сумочці вміщалась. Коричневу. Я її в тебе вчора бачила...
Стара, що спостерігала за розмовою в чаклунське люстерко, спересердя вдарила кулаком по чавунному баняку, і в голові Гортензії щось луснуло. Вона зойкнула і похитнулась.
– Як називається та книжка?
– Не знаю, забула. Але вона була в передпокої біля телефону.
Фелікс прокинувся і мовчки спостерігав за нелюбою сусідкою. Невже господиня не розуміє, що відьма хоче забрати книжку про Королівство, в якій пишеться про те, що він, Фелікс, стане героєм. І що назріває велика змова проти неї самої. Люди вірять фальшивим словам, не помічаючи чорних думок, що їх супроводжують. Кіт чекав того моменту, коли треба буде стати на захист книжки. Він не поспішав. Як-не-як, у його жилах текла розсудлива і благородна королівська кров.
