– Може, ви самі подивитесь? – запропонувала Люцина. Вона хотіла додати, що без маминого дозволу не повинна давати книжки, але щось підказувало їй, що Гортензії потрібна саме «Енциклопедія Королівства». І, мабуть, потрібно чимось поступитись. Правда, сусідка виглядала дивно, наче в неї піднялася температура: лице почервоніло, очі блищать, голос хрипкий.
Як тільки вона це сказала, Гортензія миттю опинилась у передпокої, незважаючи на хвору ногу. Її очі жадібно нишпорили по полицях.
– Знайшла! – радісно писнула вона, вхопила невеличку коричневу книжечку, розчахнула двері й щезла.
Люцина ошелешено застигла, а тоді кинулась за нею. Сусідські двері зачинились перед її носом, і Феліксовим також. На знак протесту кіт почав рвати кігтями дерматин на дверях квартири № 13.
– Ідіотка! – почула Люцина. – Це – телефонний довідник. А ту книжку вона сховала під канапою. Іди й відбери!
– Ти чув, Феліксе? Треба тікати!
Люцина вхопила кота й зачинила власні двері на замок, засув, а тоді ще й на ланцюжок. Дідусь дуже боявся, щоб довгомуди не поцупили книжок. Жарти жартами, але з книжковими гномами вона вже сьогодні зустрілась. Дівчинка позачиняла усі вікна, щоб їх не можна було знадвору відкрити. А тоді в двері подзвонили: один раз, скромно, як це ведеться між вихованими людьми, які не зазіхають на чужу бібліотеку. А потім уже безперервно, як роблять ті, хто загубив ключі, а вдома вже всі сплять. Люцина сиділа, притиснувши до грудей книжку, на яку розпочалося відьомське полювання. Кіт чатував під дверима й голосно нявчав, а коли в двері стали гупати кулаком, ще й завив:
– Ти хочеш, щоб я її впустила? – розсердилась Люцина.
Однак кіт лише підтримував у собі бойовий дух. Він не міг розповісти Люцині геть усе, бо та була замолода для державних таємниць Королівства.
Довгої облоги без запасів їжі вони не витримають. Та й випускати господиню з дому без належної охорони не можна.
Налякана Люцина взагалі не могла ні про що думати. Від безперервного дзенькання нею почало трусити. Якби мама була вдома, цього б не сталося. Мама завжди казала, що вихід можна знайти й у найбезглуздішій ситуації. Не треба панікувати. Вихід через двері був неможливий. Через вікно третього поверху – також. То вихід для котів середньої ваги. Віддати їм книжку? «Ніколи не віддавай книжки людям, які можуть використати їх на лихе», – говорив дідусь.
– Не віддам я тебе, не бійся! – заспокоїла книжку дівчинка. Розгорнула, але там було усе зашифроване. – Треба тебе десь сховати...
Увійшов Фелікс, стурбованим виглядом показуючи, що йому конче і негайно треба вийти. У нього з'явився план, хоча повністю виконати його уже не вдасться.
Король Сиволап гострив кігті об дерев'яну лавку, слідкуючи за двобоєм Серпня і Марка, коли пролунав грім, і частина стіни Медової печери раптом зникла. На присутніх війнуло смородом стічних вод. Ніхто не закричав «рятуйте», бо все-таки то були не якісь там звичайні люди, незвиклі до несподіванок. Але й вони трохи розгубились. Хлопці, не випускаючи з рук мечів, а кіт, не ховаючи кігтів, чекали, доки всядеться курява.
Першим із діри в стіні викотився тигр, взутий у гумові чоботи, з накинутим на спину плащем.
– Королівство! – заволав він людською мовою – Моя рідна Батьківщина! Я щасливий!
Хлопців він ще не бачив, а кота й поготів.
– Що ж воно таке? – пробурмотів Сиволап, напружено міркуючи, чи не кинеться ця потвора, чимось схожа на кота, на них. Якщо одразу вчепитися в морду...
І тут він упізнав другого непроханого гостя. То був репортер «Посейбічних і потойбічних новин» Мортіус. Ну, звісно, зі своїм вихованцем, тим лінюхом, над яким сміялися всі довколишні коти. Усе гаразд. Сиволап навіть не розтулив рота, щоб повідомити про це принца і Марка, й спокійно став умиватися.
– Хто це? – пошепки спитав Марко.
Кіт щось муркнув собі під ніс. Мечі теж спокійно реагували на вторгнення. Мортіус вигулькнув з-за спини тигра й спитав:
– Перепрошую, це – Королівство? Вибачте за гамір і пилюку. Ці двері, мабуть, сто років не відчинялись.
– Це не Королівство, шановний, – озвався Марко. – Ви не туди потрапили.
– Я ж казав тобі! – дорікнув репортер Тигрисикові.
– Але ж я чую запах Королівства!
– Вибачте, ми помилились. То підемо далі...
– Стійте! – виступив наперед принц, стискаючи в руці блискучого меча. – Хіба ви не знаєте законів військового часу? Поясніть, хто ви, що ви тут робите. Марку, не дай їм втекти!
– Хлопці, то певно якась гра? – з надією спитав Мортіус. – І Королівство, і ваші мечі, і крутиголовці. Ми вже геть втомились. Нам треба ще знайти кілька дверей. Знаєте, до вчорашнього вечора ми жили спокійно, доки мене не згубила надмірна цікавість до сенсацій. А тепер мусимо з Ко... Іллею втікати до Королівства, де він буцім-то народився. Скажіть, що це гра!..
– Це – особа королівської крові, – шепнув йому тигр. – Будь шанобливий!
– Дозвольте мені! – нарешті розімкнув уста Сиволап. - Я знаю цих двох. Репутація в них така собі. Мортіус працює репортером у газеті й контактує з опирями та відьмаками. Понад усе любить гроші...
