– До Замку. А там, – зітхнула Люцина, – начебто є дорога до мого дому. Боюсь, мама завтра приїде, а мене немає...
Бабуся якось дивно глянула на Люцину і спитала:
– Ти не тутешня?
– Я ж вам казала! Я зі Львова.
– Нам велено про всіх чужих повідомляти. Але за двадцять літ ніхто не допоміг мені принести води. Ти добра дитина. Я нікому не скажу, що ти була тут.
– Дякую, – знизала плечима Люцина. – Я тут не затримаюся.
– Я тобі покажу стежечку, аби тебе ніхто не спиняв. Нею швидко потрапиш до Замку. А звідти вже – до Королівства. Туди пускають своїх.
– А ви там були?
Люцина не мала сили переконувати стареньку, що вона не з Королівства.
– Де вже мені! Я ж ні писати, ні читати не вмію.
– Там би вас
– Може, ти мені напишеш якусь букву? Я б на неї
– Добре. А де вам написати?
– Ось тут під килимком, на стіні.
Стара відгорнула вицвілий килимок із лебедями.
– Дайте мені вуглика з печі, тоді зможете стерти букви, коли захочете.
Люцина замислилась, що їй написати, аби гідно представити в Граничному світі літери своєї мови. Чи написати якесь слово? Але слова могли б розповісти про неї стражникам. Тому вона написала усього три літери: А, Я – першу і останню, а під ними ще ту, якої немає в жодній іншій мові – Ї. Вона б написала усю абетку, але та не вмістилася б під килимком.
– Це – перша літера, А, – пояснила вона.
– А, – прочитала бабуся.
– А це – остання, Я.
– Я.
– А під ними – Ї. Нею починається слово «Їжак».
– Їжак. Ї.
– А тепер повторіть: А, Я, Ї.
– А, Я, Ї.
– Ось бачите, ви вже знаєте три літери!
Озвалась перша пташка, чи спросоння, чи просто звикла вставати найраніше. Вона одразу збудила діда Люстія. Він легко звівся на ноги. Спина не боліла, й рубці майже зникли. Люстій тихенько вийшов з хатини. Тигр розлігся на всій призьбі, тільки хвіст звисав з неї. Із саду назустріч йшов ледачою ходою Сиволап. Принц Серпень спав, стиснувши в руці меч. Він миттю прокинувся і дивився, як дід йде до стайні з маленьким відерцем.
Серпень забув сон, що снився перед тим, хоч не було за чим жалкувати. Йому було прикро, що він не воїн, звиклий вдень і вночі пильнувати. Він не хотів бути тим воїном, який вбиває. Століттями в Королівстві не було ні битв, ні страт. Турніри лицарів – то було лише гарне видовище, і задля цього кувалася зброя, яка нікого не калічила. А також мечі для юних лицарів. Коли ті дорослішали, їхні мечі-охоронці втрачали силу, бо зникала потреба в охороні.
Сиволап сів перед принцом і почав умиватись.
– Ну як, вдалі лови?
Кіт коротко муркнув.
– Може, ти за ніч розучився говорити?
– Звісно, ні. Я чудово провів час, але на війні не до відпочинку. У вас, людей, є така приказка: «Коли гримлять гармати, ніхто не може спати». Ми могли піти ще вночі. Я чудово орієнтуюсь у темряві. До речі, я мав переговори з тутешніми котами. Вони сповнені бойового духу і готові прийти Королівству на допомогу. Піду будити тих сплюхів.
Поснідавши, вирушили в дорогу. Уже світало. Дід хотів дати харчів, але усі чемно відмовились. Люстій вивів їх попід тинами до яру, на дні якого протікав слабенький потічок, і довго пояснював, куди їм треба звертати. А потім вони присіли, щоб попрощатись.
– Коли я жив у Серединному світі, – сказав старий, – то зробив вчинок, через який не зміг потрапити до Королівства. Тричі пробував і тричі вертався в останню мить. Навіть змінив собі ім'я, щоб позбутись неприємних споминів. Врешті осів тут, на перехресті світів.
– Що ж це за вчинок? – спитав тигр.
Старий посміхнувся і пригрозив пальцем:
– О, я здогадувався, що ти вмієш розмовляти! І кіт також. Ні, друзі, я нікого не вбив і не зрадив. Я просто зневірився в тому, що книжка, яку я написав, буде комусь потрібна. А ще більше боявся, щоб вона не зашкодила іншим. Я спалив її. Тому кожного разу, коли я зупинявся перед дверима Королівства, мене наче щось зв'язувало. Я відчував, що недостойний ступити на цю землю. Нехай вона залишиться мрією мого життя...
– У нас кажуть, – мовив Марко, – що книжка мусить вистоятись, як добре вино.
– А у нас, – докинув Мортіус, – римський поет Горацій писав, що книжка мусить дев'ять років полежати, перш ніж потрапити до читача. Правда, я щось не зустрічав письменника, який би чекав так довго.
– Ви шкодуєте за спаленою книжкою? –спитав Серпень.
– Я досі пам'ятаю її слово в слово.
Марко зітхнув:
– Із Королівства вивезено усі архіви. Я сам бачив. Книги, що не мають у собі державних таємниць, просто спалюють. Багато бібліотекарів загинуло у вогні, рятуючи книги. Але я не думаю, що ви винні. Це
– Я б цим так не переймався, синку, якби зумів забути книгу. Вона надто сумна. Ти вилікував мою спину, може, у тебе знайдеться зілля, що допоможе мені навіки забути цю прокляту книгу? Я б не зміг прийти з нею до Королівства. Єдиний лік, який я знаю, це...
–...смерть, – підказав Серпень. – Я майже знаю, що воно таке.
