– Якби я прочитав вам книгу... Вона починається словами:
Очі в діда погасли, він ще більше згорбився. Він розумів, що в його супутників не буде ні часу, ні сил, щоб його вислухати. На тому вони й розпрощались.
Отакий дивний дід стрінувся їм у Граничному світі, де люди не вміли ні читати, ні писати, але, можливо, ще не розучились слухати.
Сонце зійшло, коли наші мандрівники до Королівства вийшли на пагорб, звідки побачили Замок. При вранішньому світлі навіть напівзруйновані вежі виглядали ніби вмоченими у золото.
– Я чую запах диму, – сахнувся тигр. – Це погано, таточку?
– Не конче, – заспокоїв його Мортіус. – Може, до Замку прибились туристи і готують собі сніданок. Оті, знаєш, що подорожують із наметами на спині, наче слимаки. Краще подорожувати так, як ми, без зайвих клопотів. Буде швидше. Хоча в підземеллі я гадав, що ось-ось побачу Королівство. Але минув день, потім ніч. Спочатку я вів вас, тепер – ви мене. Нехай... Тільки б нарешті кудись прийти і сісти, як то кажуть, на твердій землі. Але, мабуть, доведеться ще допомагати завойовувати трон, битись із крутиголовцями...
– Заждіть, ми ще нікуди не потрапили, – обірвав його Серпень. – Не думаю, щоб це було так легко, як відчинити хвіртку в сад.
– Звісно, звісно! – закивав головою Мортіус. – Хай йому грець! Подивіться, який краєвид, який простір! Такого в місті не побачиш, а я прожив там ціле життя. І чому я не оселився десь ближче до природи? Тигрисик мав би де побігати...
Він ще щось говорив, але тільки Колобок дослухав його до кінця.
До Замку було не далеко і не близько. Якби не спинатися на пагорб та не ховатися в кущах, Люцина дійшла б за півгодини. Її ніхто не шукав, але вона вважалась підозрілою особою з іншого світу й лише за це могла потрапити за грати. Це було важко зрозуміти дівчинці, котра не їздила за кордон і не мала жодних документів. У чужій країні її теж би посадили за грати.
Отож, вона попрощалась із доброю неписьменною бабусею й врешті дійшла до підніжжя Замкової гори, порослої кущами терну та шипшини. Внизу протікав струмочок. Люцина нахилилася над ним і вмилася м'якою чистою водою, а на додачу витягла зі струмка кілька сухих гілляк, щоб розчистити русло. Перш ніж перестрибнути через воду, вона озирнулася, чи ніхто за нею не стежить, бо щось таке їй здалося.
– А. це ти! – сказала Люцина до старої верби, що росла над самою водою і могла цілий день дивитись у неї, наче в дзеркало. – Яка ж ти гарна!
Вона не мала часу на перепочинок, бо наставав вечір, але верба оточила її усіма гілками, ніби не хотіла від себе відпускати. Люцина подумала, що вже ніколи не побачить ні бабусі, ні струмка, ні верби, і їй стало сумно. Вітерець перебігся листям, і воно залопотіло, з одного боку сріблясте, а з іншого – зелене. Не знати чому в неї вирвалось:
– Верба – яра.
Вітерець низько нахилив гілки, й вона опинилась ніби у зеленій кімнаті. Тоді дівчинка згадала казку, звідки були ці слова, і вимовила урочисто:
–
Звісно, вона не була Ганною, але так звали її бабусю. Однак стовбур розчахнувся перед нею, наче штори на вікні. Хвилинку Люцина стояла, остовпіла від подиву, а потім обережно зазирнула всередину дупла. На дні його, на купі торішнього листя лежало біле яйце, трохи більше за куряче, й сліпуче сяяло в напівтемряві. Дівчинка взяла його в руки й спитала:
– Це – мені?
Верба знову зсунулася. Ніхто б не подумав, що в ній є двері.
– Дякую! – сказала Люцина, кладучи яйце у торбинку, попередньо обмотавши його носовичком.
«Якби я знала, що з ним робити», – подумала вона і спробувала розгорнути «Енциклопедію Королівства», але та невдоволено забурчала, і щось вкололо її за палець.
– Можна подумати, що я дуже часто звертаюсь за порадою! – образилась Люцина. – Добре, що інші книжки чемніші, а то б я розучилась читати.
Вона помахала рукою вербі і струмкові й почала підійматися на пагорб. Не було там стежки ні нової, ні старої, бо йшла вона з протилежного від воріт боку. Містечко виглядало зовсім маленьким, і з нього вела дорога невідомо куди, а вздовж неї паслись корови. Десь зо п'ять корів, чорно-білих, як її кіт Фелікс. Десь на обрії прозирало село.
