Королівство полностью

– Сядь, – наказав Онисьо і шпурнув черевик у куток. – Сядь і послухай. Визнаю, що то не було безпечно піти з принцом до палацу, але повір, на відміну від наших недоброзичливців, ми на своїй землі, і в цьому наша сила. Я вберіг би принца ціною власного життя. Потрібно було, щоб його побачили, розумієш? Сьогодні вночі ми підемо в одне місце, а коли звідти повернемось, то будемо знати більше. Ти залишаєшся головним. У разі найменшої небезпеки виведеш усіх, куди покаже пес Серденько. Скажеш йому: «Притулок». Нічого не повинно трапитися, але зроби собі міцної кави й чекай, доки ми не повернемось.

– Гаразд. Нема проблем! – здвигнув плечима Мортіус.

Олімпія відчувала, що її справа зрушила з місця. У неї наче почали виростати крила, здатні перенести до Королівства. Але яка страшна плата! Бідна дівчинка, що не має жодного досвіду, що ж вона там робить? «О, ти мене не знаєш, мамо! – не раз сердито казала дочка. – Тобі лише так здається!»

Олімпія розпрощалася з довгомудом Лукашем і побігла назад, додому. Трамвай якраз над'їхав. До гори важче бігти, ніж з гори. Ці дві зупинки вона проїде. Олімпія впала на гладеньке червоне сидіння. У салоні зовсім не було людей. Кондукторка сиділа коло вікна в тихій сонній задумі. Може, навіть мріяла про щось, якщо такі опасисті кругловиді жіночки середнього віку ще вміють мріяти. У Серединному світі тепер навіть діти перестають бути допитливими, досить їм тільки вперше сісти за шкільну парту. Олімпія знала, як Люцині не подобається в школі, але що вона могла вдіяти? Зрештою, тепер це вже не має жодного значення.

– Королівство... – зітхнула вона. Мабуть, її зітхання було не простим, бо дрімаюча кондукторка чхнула раз, а потім другий. Це не була та кондукторка, що потерпіла через Люцину й Марка кілька днів тому. І не той трамвай. Той стояв у депо і чекав, поки йому повставляють нові шиби. Якби ж то Олімпія знала, що спровокує друге побиття шибок, вона б нізащо не сіла в трамвай, бо не любила завдавати комусь моральних та матеріальних збитків. Однак це трапилось знову, на тій самій зупинці. Кондукторка миттєво зреагувала. Можливо, вона навіть ходила колись на курси цивільної оборони, бо закричала:

– Бомба!

Й розпласталась на підлозі. Від потужного чхання трамваю деякі шибки навіть розбились. Правда, не з того боку, де сиділа Олімпія. Вона була надто здивована, щоб злякатись. Просто вистрибнула з дверей і ледь не впала на діда Пилипка, котрий якраз розкладав коло торби з насінням похідний стільчик.

– Спокійно, пані, спокійно! – вхопив він Олімпію за лікоть.

Вона відсахнулась:

– То не я!

– Звісно, не ви... І ваша донечка позавчора теж такого не робила. То, певно, лис... Послухайте моєї ради: не сідайте до трамвая без мене. Вранці ми обоє їхали і, бачите, нічого не сталось...

– Певно, що ні, – здригнулась Олімпія і кинулась на допомогу кондукторці.

– Де я? – простогнала та, сівши на брудній підлозі. – Що зі мною?

– Не хвилюйтесь, усе вже скінчилось. То я винна, вибачте... Я вимовила надто сильне слово. Більше цього не повториться, обіцяю!

– То не слово було, а бомба! – визвірилась кондукторка. – Уже друга на цьому маршруті! У місті – терористи!

– Так-так, – пробурмотіла Олімпія й тихенько вийшла.

Водій теж не постраждав і побіг до телефонної будки. Але так просто зникнути з місця неординарної події Олімпія не могла.

– Я цього не хотіла! Я про це навіть не думала.... – спробувала вона щось пояснити діду Пилипку.

– Знаю, знаю! Ну, що ж, щасливого повернення до Королівства! Запросите колись мене в гості!

– Добре! – засміялась Олімпія й побігла до себе на вулицю Бузкову. Поважній людині така прудка особа видалась би підозрілою. Так можна поспішати лише до Королівства.

Здавалось, що воно знаходиться наприкінці вулиці. На жаль, ні. Однак це не вельми засмучувало маму Люцини. Вона сама зараз була схожа на Королівство своєю усмішкою.

У квартирі вона спершу побігла до столу з малюнком. Як слід було сподіватися, будинок зник, і папір сяяв білизною.

– Ну, звісно! – задоволено сказала Олімпія.

Невідомо тільки, чи задоволеним зостанеться домовичок Спрячик, коли повернеться з відпустки. Про нього Олімпія не знала, а то б запропонувала йому іншу посаду, як довгомуду Лукашеві.

Зрештою, на світі чимало порядних людей мріє мати у власній господі домовика. Попит навіть перевищує пропозицію. Можливо, Спрячик ще десь вигулькне в цій історії.

Олімпія трохи постояла над папером, але більше не отримала вогняного послання. Може, воно їй привиділось?

– Ні, треба випити кави! – сказала вона.

Кава дуже допомагає, коли треба щось обміркувати. І навіть тоді, коли не треба. Щоправда, після кави Олімпія частенько забувала поїсти. Вона ще подумала, що, можливо, це її остання кава в Серединному світі, й трохи засмутилась. Тут вона бувала щасливою. Людина може відчувати щастя де завгодно, навіть у Імперії. А потім вернулась знову до вітальні, зняла зі стіни картину, на якій був зображений осінній пейзаж, від нього віяло водночас радістю і смутком, як у тому вірші: