На світанку слуга повідомив, що жінка з дитиною чекають перед ворітьми. Повелитель негайно пішов туди. Жінка тримала на руках сплячу дитину, загорнуту в хустку. Ніколи він не забуде тієї посмішки, в якій було більше людського, ніж він бачив у тисячі людей. Ті завжди дрімали, навіть коли працювали, їли чи бились. Дитина була неприступна в обіймах матері.
– Можна її побачити? – спитав Повелитель.
Він ненавидів тих недоумків, що за все життя жодного разу не замислювались над тим, для чого вони з'явились на світ. Але ці дві кволі істоти на всіяному опалим листям подвір'ї викликали в нього ще більшу ненависть, розпізнати яку дуже важко, бо вона нагадує розпач. Так крутиголовці ненавидять жителів Королівства, так кріт не може стерпіти сонця. Але крота таким створила природа. Люди ж себе зробили такими самі. У серці Повелителя не було до них співчуття. Нездарних учнів він або виганяв, наславши на них божевілля, або просто знищував, наливши отрути до келиха.
Жінка здригнулась, наче від холоду:
– Вона спить...
– Я хочу з нею попрощатись, – твердо сказав Повелитель. – Не бійтесь, пані. Відчиняй ворота!
Слуга забряжчав засувом, заскрипіли ворота. Жінка полегшено зітхнула й відгорнула хустку. Дівчинка справді спала. Повелитель обома пальцями стиснув їй зап'ястя. Жінка відсахнулась і вибігла за ворота. Почувся плач дитини. Слуга вихопив меча.
– Не треба, – сказав Повелитель і гукнув жінці услід: – Вона ніколи не повернеться до Королівства! До четвертого покоління, чуєш?
Жінка на мить обернулась. Несподіваний вихор ледь не збив її з ніг. А Повелитель думав: «Вона ще прийде сюди, щоб я звільнив її доньку й забрав слід із руки. Якщо вона любить свою дитину, то теж ніколи не повернеться до Королівства і страждатиме разом із цими нікчемними істотами».
Але жінка так і не прийшла.
Повелитель, так і не вгамувавши біль, повернувся до кабінету й сів у крісло. Покликав Лукаша, щоб хоч на комусь зігнати злість. Тим часом Олімпія трохи оговталась. Згори на неї дивилась якась волохата істота. Однак у ній було щось людське, тому жінка крикнула:
– Гей, ви! Допоможіть мені вибратись!
Істота огидно захихикала. «Довгомуд!» – здогадалась Олімпія й почала нишпорити по кишенях. Порожньо. Прикрас вона не носила, от тільки годинник...
– Маю годинник. Буде твій, якщо мене випустиш. Що за кретин вирив яму під самим порогом?!
– Аби сюди потрапляли такі цікаві, як ти! – відповів Лукаш. – Що за годинник? Кварцовий чи механічний?
– Кварцовий, водонепроникний.
– Фе! – сказав довгомуд. – Піду доповім господареві!
Олімпія сперлась на стіну, на щастя, суху. Вона зрозуміла, що самотужки звідси не вибереться. Хіба що зробить підкоп. Але на це піде стільки часу, як у героя роману Стівена Кінга «Втеча із Шоушенка»...
– Гей, допоможіть хто-небудь!
Тиша. Проте Олімпія не належала до тих людей, які впадають у розпач і заливаються слізьми через кожну невдачу. Вона була з тих, хто шукає виходу, доки не знайде. Зрештою, довгомуди дуже цікаві, й вічно її тримати тут ніхто не буде.
Справді, через кілька хвилин голова Лукаша з'явилася знову. Олімпія поцікавилась:
– Ну, що твій господар?
– Він слабий і дозволив мені зробити з тобою, що мені заманеться. Але я ще не знаю,
– Може, я йому допоможу?
– Звичайні ліки йому не допомагають. Він уже триста років хворіє.
– От бідолаха! – поспівчувала Олімпія. – А що з ним таке?
– Давня рана, а вчора ще свіжу отримав.
– Якщо тобі його шкода, то випусти мене звідси. Я трохи вмію чаклувати. Або ні! Я можу й сама вийти, але господар тобі не пробачить, якщо я піду, не надавши йому допомоги...
– Щось ти дуже мудро говориш... Я не маю часу.
– Я теж його не маю!
Добре, що Олімпія стрінулася з нечистою силою, а не зі звичайними бандитами, а то б їй довелось кепсько.
– Дивись,
– Ну, подивився, і що? – одразу не второпав Лукаш. – Гей, пані, де ти, не ховайся!
Йому відізвалася повна тиша. Лукаш занепокоївся і збігав за ліхтариком. У кам'яній дірі, яку він того дня провітрював, щоб не завелись пліснявці, не було нікого й нічого.
– Гей! – закричав довгомуд, нахиляючись над ямою. Ненароком з кишені в нього випала срібна ложечка і впала просто вниз.
Лукаш аж затремтів із жалю:
-Зараз, моя люба! Піду по драбину й підніму тебе...
Його ніжні слова були спрямовані не до полоненої Олімпії, а до ложечки, яку він прихопив сьогодні з кавового сервізу Повелителя, але жінка все одно зраділа. Довгомуд швиденько повернувся з дерев'яною драбиною і почав спускатися. Довгомуди мають коротку пам'ять на людей, бо їхня увага зосереджена лише на речах, які можна поцупити. Олімпія встигла заховати ложечку в найдальший куток, ще й замаскувала павутинням. Коли Лукаш спустився донизу, вона тим часом вибралася нагору й витягла драбину.
– Де ж ти, моя крихітко? – бурмотів Лукаш, повзаючи з ліхтариком.
– Гей! – гукнула Олімпія.
– Хто там? – невдоволено відізвався довгомуд.
