Ніч усе тривала й тривала. Не тільки в домі Онися та його садку, а й у цілому Королівстві. Громадяни йшли прощатися зі своїм королем, не найкращим, але й не найгіршим. Зрештою, місце в історії для нього підшукає час. У натовпі, що чекав черги, сновигали крутиголовці, вивчаючи громадську думку. Для Імперії ситуація була дуже вдалою. Претендента на престол не було, і після похорону імператор сподівався взяти Королівство під контроль. Лише Рада Старих стояла на заваді, причаївшись невідомо де. Таємні імператорські служби гарячково нишпорили в пошуках Ради, стежили за всіма особами старшого віку, що займали якісь пости. Багато з них були вбиті чи повтікали, але ніхто не міг довести причетність бодай одної особи до Ради Старих. Цей загадковий наддержавний утвір існував незалежно від Короля. Старі могли викликати його до себе, але не він – їх. Мав вислухати пораду, але вибір був за ним. Казали, що до Старих належали часом непримітні люди, можливо, хтось із них працював теслею чи підмітачем вулиць. Це могло б здивувати крутиголовців, але не жителів Королівства. До обов'язків Ради належало зберігати навічно найважливіші державні документи, що не довірялось навіть Головному Королівському Архіваріусу.
Можливо, через сподівання на Старих, не було паніки серед громадян. Вони чекали на їхнє Золоте слово. Одним із таких слів було:
Взагалі, багато досить незрозумілого. Наприклад, чому крутиголовців досі ніхто не зупинив, чому Старі не втрутились, коли отруювали короля, нищили бібліотеки? І як можна доручити долю цілого народу людям, яких ніхто не бачив у лице? Ні, мабуть, треба набратись терпіння й стежити за розвитком подій, хоч ми не в Королівстві.
У той час, як Онисьо з хлопцями поспішав на таємничу зустріч, Імператор якраз виїжджав із своїм почтом, і Головний Маг кинув чорні карти на порозі палацу. Роздивившись добре, він сказав байдужим, наче металевим, голосом:
– Старі відчиняють скриню. У ній – доля Королівства.
– Його доля в моєму кулаці! – набундючився Імператор, та врешті спитав: – Що це, до біса, має означати?
– Нічого, властиво, доброго, Ваша Величносте!
Головний Маг ніколи не гнув спини перед коронованими особами і часто над ними підсміювався.
– Я тебе втоплю в болоті! – просичав імператор. Надворі падав гидкий холодний дощ, і це не поліпшувало настрою.
– При чім тут я? Шукайте ворогів у Королівстві: їх там, як піску в пісочниці. Настає час Венери, а вона дуже непередбачувана. Скромний маг не здатний змінювати траєкторії планет. А взагалі – не надто переймайтеся. Старі не володіють магією. Треба просто одразу вдарити по найсильнішому місці, як вчив великий полководець із Серединного світу. Бісмарк, здається. А їхнє найсильніше місце – не трон, не палац, навіть не той хлопчина, якого ніяк не вдалося вбити, а те, чим володіють Старі.
– У моїй скарбниці повно золота!
– Золото має бути ось тут! – постукав себе по лобі Маг. – Перепрошую, ваша величносте...
– Нічого, нічого, – заспокоїв його Імператор, котрого піддані настільки боялись, що навіть не знали з лиця, бо не піднімали очей. – Коли ти мені набриднеш, я втоплю тебе в болоті! Рушаймо!
Маг тихо сказав:
– До зустрічі!
Вольцібулюс лишався стерегти імператорський трон від численних узурпаторів з родини Його Величності. Він сам був троюрідним братом Імператора, але вважав, що найбільша влада – це влада над собою. Її ніхто не годен відібрати, й вона неухильно зростає кожного дня. Не всі ж дурні й неосвічені в Імперії, як вважають її недоброзичливці.
– Отут ми розлучимось, – сказав Сиволап, коли вони з Феліксом дійшли до середини конюшинного поля. – Мусиш повернутися і стерегти, щоб до будинку не наближались чужі.
Фелікс обурився:
– Я вважав, що ми повинні всюди ходити разом!
– Ти забув, що я твій король?
Важко бути котячим королем. Коти рідко бувають слухняними і завжди чинять опір, якщо хтось намагається їх присилувати.
– І твій батько, – додав Сиволап. – Мерщій додому, бо вони без нас ще втнуть якусь дурницю. Там твоя господиня, до речі.
– А хто важливіший – король чи господар?
– Оскільки я сам король, то для мене важливіший господар. Ну, я побіг!
Роса геть намочила хутро Фелікса, і він вирішив умитися. Молоді коти мають приблизне уявлення про час, і через те частенько запізнюються, а через неуважність можуть навіть заблукати, чого ніколи не вчинить поважний кіт у літах. Феліксова душа прагнула подвигів, а вони, на його думку, могли знайтися лише в тому напрямку, де зникли Онисьо, принц і Марко. Але Фелікс вирішив все-таки повернутись. Він пробирався стежкою в густій траві, стріпуючись від роси і часом відволікаючись на мишу. Справжнє життя для котів – це життя серед собі подібних та різних дрібних істот.
