Королівство полностью

Олімпія, мама Люцини, також хотіла потрапити до Королівства. Вона й так довго перебувала в Серединному світі, хоча це не має значення. Час відступає перед бажаннями. Він ніби зникає і вже чекає на тебе там, де кінцевий пункт мандрівки. Жодна з таких подорожей не відбувається без подолання певних труднощів. Дехто не витримує і відступає. Однак мамі Люцини не було куди відступати. Усе стало для неї байдуже: робота, зарплата, квартира, тобто засоби, які дають змогу вижити в Серединному світі. Ті, хто не мав цього, жили на вулиці, як дід Пилипко, який хоч і мав помешкання в підвалі, волів проводити час під відкритим небом.

Кожен удар серця Олімпії відбивав останні миті її перебування тут. Але вона не сподівалась, що перехід виявиться настільки страшним. Завершила усі справи, не турбуючись про залишену в холодильнику їжу, і про те, що у ванній методично скрапує вода з поламаного крана. Бо все це не мало значення і повинно було зникнути, щоб ніхто в Серединному світі більше не пам'ятав про Олімпію та її дочку.

– Все! – сказала вона, бо вважала, що це слід сказати, аби Серединний світ відпустив її. З Люциною, як ми пригадуємо, було по-іншому. Вона потрапила до Королівства не з власної волі, тікаючи з книжкою від відьом.

На балконі зблиснуло світло, наче хтось підняв руку з люстерком і, впіймавши сонячного зайчика, намагався його втримати. Олімпія відчинила скляні двері й стала на балконі, з перил якого геть пооблущувалась фарба. Там було небагато місця через стару цинкову балію, Люцинині дитячі санчата, підставку для ялинки й порожні скляні банки. Гілки черешні майже торкнулись обличчя Олімпії, коли вона глянула вниз. Щось зашуміло у вухах, і балкон почав падати. «Нехай, – встигла подумати вона, – усі дороги ведуть до Королівства: чи вгору, чи вниз...» Її охопила темрява, бо зникли сонце і небо. Політ, чи падіння Олімпії супроводжувало лише мерехтіння світляних цяточок, що зграями літали довкола неї. Замість того, щоб згідно з законами фізики набути прискорення, рух балкону почав сповільнюватись. Усе ще не було нічого видно. У Серединному світі стара відьма, що пила чай із Гортензією, прислухалась і сказала:

– Усе. Вона вирушила.

– Хто? – не второпала Гортензія. – Куди?

– Олімпія. До Королівства.

Очі їй затуманились, голова схилилась набік. Стара ще встигла вимовити дивні слова:

– Я не спалила жодної книжки. Справжні книги не можна знищити.

І відійшла туди, звідки ніхто не повертається.

Олімпія зависла разом із балконом, не насмілюючись ступити ногою в невідомо що. І добре зробила, бо почувся плюскіт води. Набігла хвиля, намочила їй ноги. Була вона ні холодна, ні тепла. Вода почала прибувати, і балкон з балією, санками і триколісним велосипедом без одного колеса поплив. «Ще не все... Як прикро! – подумала нетерпляча Олімпія. – Але вода – то добрий знак». Вона чомусь вважала, що повинна повернутись до Королівства водою, як і прибула звідти. Невдовзі перед нею з'явилось червоне світло, яке поступово збільшувалось, бо балкон плив до нього, дарма що був зроблений із залізобетону. Видно, на межі світів не діяли закони Архімеда і Ньютона.

...Із трьох величезних пащ Змія, порослого лишайниками, мохами, а подекуди – кущиками папороті, йшов нестерпний жар, а з ніздрів жбухав чорний масний дим. Але найбільш вражали його очі – зелено-жовті, з розширеними зіницями, що безнастанно пульсували. Вода відступила, залишивши Олімпію віч-на-віч зі звіром. Можна було втекти, але чи варто? Хто міг дати їй пораду? Олімпія намагалась пригадати все, що чула коли-небудь про перехід. Вона знала, що кожен бачить його по-своєму, і заслуговує саме на такий перехід, а не на інший. Тому Олімпія лише відступила крок назад. Тепер вона міркувала більш тверезо: котра з трьох пащ Змія проковтне її. Так чи інак, буде боляче. Позаду тієї велетенської гори вона нічого не бачила, бо там і не було нічого. Лише темрява відсвічувала червоною загравою.

Олімпія вирішила зачекати. Не задавати Змієві запитань, котрі могли б його роздратувати, не виявляти паніки. Нехай він звикне до неї, а вона до нього. Так буде ліпше для них обох, бо Олімпія, хоча й витратила силу на остаточні оборудки в Серединному світі, ще могла наробити дурниць. Битися зі Змієм вона й гадки не мала.

У Королівстві, коли там ще жили дракони, ніхто їм не заважав, бо кожна істота навіщось створена, і хай собі живе, як їй до вподоби. Змії належали підземному світові й своїм диханням зігрівали землю, аби вона могла виносити в собі насіння рослин і не поморозити дрібних тваринок, які не люблять денного світла. Будь-хто з Серединного світу запідозрив би Змія в лихих намірах, тільки не Олімпія. Вона продовжувала нерухомо стояти, коли раптом із глибин пам'яті виринули слова дитячої забавлянки: «Золота горо, золота горо, де ти була вчора?» Із якоїсь гри.