«Ат, хай буде, що буде!» подумав він і вирішив зайти в купе. В ньому ще жевріла надія: от він сяде, повернеться спиною до вікна і, коли вже всі зайдуть у вагон, виявиться, що цей негідник Андрій теж тут.
Як тільки Власев взявся за ручку дверей, до нього підбігла збентежена Олена Рашеєва, лаборантка бригади.
— Товаришу Власев! — задихавшись, зупинила вона його. — Нема товариша Андрєєва!
— А, доброго ранку! — в'їдливо посміхнувся Вилю Власев. — Ти дійсно відкрила Америку.
Дівчина дивилась на нього із змішаним почуттям тривоги й суму.
Це була маленька тендітна дівчина з приємним обличчям, осяяним лагідними блакитними очима. В своєму темно-синьому ситцьовому платті з білим комірцем вона була схожа на гімназистку, що готується до екзаменів на атестат зрілості.
— Що з ним трапилося? — прошепотіла вона, і її очі з страхом і допитливістю зупинились на сердитому обличчі хіміка. — Що ж з ним трапилось? — ще тихше повторила вона, і дві глибокі зморшки лягли біля її тонких губ.
— Хай тільки покажеться мені на очі, я занесу його в список найбільш недисциплінованих! — погрозливо промовив Власев і піднявся у вагон.
Він повернувся спиною до вікна, дістав блокнот, відкрив сторінку на букву «А» і почав чекати. Серце в нього посилено билося. Ось зараз поїзд рушить, і він додасть до характеристики останній запис: «несерйозна людина».
Він чув, як кондуктори запрошували пасажирів займати свої місця, і в коридорі зчинився галас. Марко Маринов, чоловік уже літній, але з усе ще по-дитячому рожевим обличчям, влетів у купе і зразу ж висунувся у вікно.
— Увечері неодмінно одягай светр! — долинав з-за вікна тоненький голосок його дружини. — Чи захопив ти пакетик з содою?
— Так, так! — кивнув Марко. — А ти поливай троянду тільки ввечері, тільки ввечері, чуєш?
— І на ніч не скидай светр! — вела своє жінка.
— Поливай квіти ввечері — це найкраще! — хвилювався Марко. — Або рано-вранці, поки ще не припікає сонце.
Прогудів паровоз.
— З богом, в добрий час! — прозвучав тонкий голосок.
Поїзд рушив. Вилю Власев тяжко зітхнув, підняв голову, щоб глянути на тих, хто сів біля нього. У цю мить мимо дверей купе пройшов Андрій Андрєєв.
Брови в нього були насуплені, він мав такий похмурий вигляд, ніби тільки що вийшов з кабінету зубного лікаря. Свій великий чемодан він тримав легко, ніби дитячу іграшку.
— Товариш Андрєєв! — зіскочила з верхньої полиці Рашеєва. — Ваше місце тут, з нами. Будь ласка!
Вона широко відчинила двері.
— А ми вже думали, що ви запізнитесь, — промовила дівчина.
Андрій ледве повернув голову, і Вилю Власев перехопив його погляд, холодний, каламутний від стриманої муки.
— Дякую, — відповів Андрій. — В сусідньому купе вільніше.
І відійшов. Марко Маринов засміявся:
— Смарагдовий герой! — Діставши з кишені піджака жовту грушу, надкусив і, голосно жуючи, додав: — Таким великим вченим усюди тісно й нудно. Навіщо кличеш його? Хай іде, куди хоче!
Щоки в лаборантки почервоніли, вона гнівно зиркнула на Марка:
— Він же наш товариш, — відповіла вона, і її губи затремтіли, як у дівчинки, що от-от розплачеться. — А ви ставитесь до нього… — Вона помовчала. — Ви ставитесь до нього, як до чужого.
— Прошу пробачення, — засміявся Марко Маринов, продовжуючи їсти грушу. — Більш не буду, обіцяю. — Але тут же обурився: — А ти чого втручаєшся в наші справи, перепілко? Я старший за нього років на двадцять і можу говорити те, що хочу. Він мені в сини годиться, і мій обов'язок навести його на розум. Хіба це я чужий йому, — ми ж разом терпіли всі злигодні, а не ти, що тільки вчора прийшла до нас?
— Вибачте! — сказала лаборантка, навіть не глянувши на нього, і замовкла.
Поїзд підходив до станції Подуєнська. Вилю Власев розкрив блокнот на букву «Р», вийняв ручку і доповнив характеристику лаборантки: «З усіх наших працівників Олена Рашеєва найбільш дисциплінована. Вона одна хвилювалась, коли 29.VI цей негідник Андрєєв мало не запізнився на поїзд. Це свідчить, що почуття дисципліни в неї дуже розвинуте».
В сусідньому купе сиділо тільки четверо: Павел Папазов, Ігнат Арсов, Зюмбюлев і Делчо Єнев. Зюмбюлев, як завзятий мисливець, одягнув свій мисливський костюм. Не вистачало тільки патронташа й зеленого капелюха з пером. Картограф був у своєму звичайному одязі — в яскраво-жовтій велюровій куртці і коричньових бархатних брюках.
Парторг і Ігнат Арсов сиділи, нахилившись один до одного, перешіптувались і курили. Зюмбюлев щось розповідав Делчо Єневу про свою мисливську собаку; він гарячився і весь час скуб куценьку, посивілу, клиноподібну борідку. А його співрозмовник думав про лаборантку Рашеєву, складав плани, як перетягти її у своє купе, щоб вона сіла біля нього, і час від часу вставляв свої улюблені слівця: «хто зна», «навряд», «сумніваюсь» — і від цього ще дужче розпалювалось пристрасне красномовство оповідача. У Делчо Єнева була звичка не слухати того, що йому кажуть, а думати про свої справи, раз у раз спокійним голосом повторюючи ці одноманітні репліки.
