Він зайшов у коридор. Всі пасажири вже були на своїх місцях. В найдальшому кутку, біля тамбура, розмовляли офіцер і висока струнка дівчина з хлоп'ячою зачіскою. Він весь час заглядав їй в очі, а вона вперто уникала його погляду і крутила головою, наче пташка.
Андрій підійшов до найближчого відкритого вікна, обіперся об раму. Вітер зразу ж розкуйовдив йому волосся, і в цьому струмені повітря, що бив йому в обличчя, відчувався аромат поля, сіна, змішаний з неприємним запахом диму.
Подих степового чи гірського вітру завжди вливав у його душу непоборне бажання — блукати по незнайомих місцях, вилазити на стрімкі скелі і спускатись у провалля, жадібними очима вдивляючись у розкриті земні жили. Це почуття давало радість, бадьорило, наче келих міцного, старого вина. Але зараз вітер навіював йому лише гіркі, сумні думи.
Колись він був футболістом — грав центральним нападаючим і знав, як неприємно й боляче в ту мить, коли щастя всміхнулось, раптом опинитись «поза грою». Перед очима ворота, поле вільне — вірний гол — і тут різкий свисток судді ріже нерви, як хірургічний ніж: офсайд. Якщо ти надієшся на сліпий випадок і сам хитро приймаєш м'яч позаду оборони ворога, то просто махнеш рукою: «Трюк не вийшов». Але ж коли оборона ворога з своєї ініціативи зуміла лишити тебе позаду себе, а ти мчиш до воріт і нічого не підозріваєш, — тоді раптовий свисток судді діє, як удар ножа в спину.
Трапилось так, що він опинився в становищі «офсайд» у житті. Невидимі вороги зробили все, щоб виставити його перед розумними людьми як смішного фантазера і наївного брехуна.
Він був спокійним гравцем, звик аналізувати гру навіть в найбільш напружені, критичні хвилини.
Що ж трапилось?
По-перше. Дивна пригода: якимсь незбагненним способом його ескіз підмінюється кумедним топографічним творінням.
По-друге. Викрадення справжнього ескіза і підміна його іншим не знищувала гіпотези про берил, бо вона була в його мозку, існувала незалежно від будь-яких ескізів.
По-третє. Людина, що накреслила вигаданий ескіз, чудово знає місцевість.
По-четверте. Гумористичний характер підкинутої йому карти — не випадковий, це не плід веселої дотепності. Жарти були такі, що мали принизити його в очах начальства, похитнути його авторитет, представити його легковажним брехуном.
З якого метою? Одне з двох: або щоб він був звільнений з роботи, або, коли залишиться, — щоб довгий час був посміховищем і об'єктом глузування. Такій людині, звичайно, ніхто ніколи не буде вірити.
П'яте. Він буде поставлений у такі «службові» умови, що в нього не лишиться часу для будь-якої самостійної дослідницької роботи.
Це констатація фактів. Тепер треба підвести риску і зробити висновки.
Перший висновок: він потрапив у розумно влаштовану пастку і має ворогів, та ще й неабияких, справжніх ворогів.
Другий висновок. Ці вороги обізнані з геологічною справою, стежили за його роботою і, напевно, їм були відомі їхні розмови з Спиридоновим.
І знову питання: чому в нього з'явились вороги? Відповідь ясна: тому, що йдеться про берил, а не про залізо чи мідь. Мінерал берил має величезне значення для легких і найлегших стійких сплавів. Він необхідний для виробництва реактивних літаків, ракетних двигунів, стратосферних літаючих апаратів. Ясно, що є люди, які не бажають, щоб у нас відкрили такий мінерал. Сама тільки гіпотеза, припущення про його існування викликали тривогу і страх у деяких людей, змусили їх діяти, влаштовувати пастки. Ці люди, таким чином, не його особисті вороги, а вороги його батьківщини, соціалістичного ладу.
Все зрозуміло і ясно, як день. Але яка користь від цієї ясності? Хто вороги і де вони ховаються, — ось питання, яке треба з'ясувати.
Поки вороги не будуть викриті, він буде «поза грою», в нього будуть зв'язані руки. Адже тепер, якщо послати Спиридонову не один, а хоч десять «офіціальних» ескізів, становище не поліпшиться. Чому? Тому що ніхто не повірить шахраю, безсовісному брехуну…
Але хто ж вони, ці близькі, а проте — невидимі вороги?
