— І я це кажу, щоб лиш єдність була, щоб Бог послав нам такого чоловіка, щоб здолав усіх з’єднати, а тоді нам ніхто не страшний. У нас буде така сила, що й Москву й Ляхів проженемо з нашої хати, а Туркові скажемо: зась!
— А що-ж ви, козаки, тепер робите?
— Ворога б’ємо по давньому. Татарву шарпаємо, панів польських караємо, часом і Москві достається.
— Така робота нічого не варта. Коли навкруг себе крутитимешся, то не далеко зайдеш… Вам би поперед усього розбити одно, а тоді вже обертайся на друге…
— А хто-ж би, по-твойому, мав бути перший? — питає Карпо.
— У давнину нам треба було поперед усього здавити татарщину й зайняти Крим та там запустити корінь. Воно може-б і тепер не було пізно. Та тепер нема вже такого завзяття на татар, бо вони теж охляли… Тепер би прогнати з правого берега Дніпра всю шляхту — панів, щоб уп’ять козацтво розрослось та в пірря поросло. Та тільки те козацтво має бути без високої, панської старшини, без реєстра, щоб усі були вільні та рівні. А впоравшись з Польщею можна-б і за Москву взятись… Та до такого діла треба голови розумної та щирого серця…
Довго так балакали. Тепер ще холодно було спати на дворі.
Козаки постелили собі в першій печері. Другого дня, тільки на світ поблагословилося, Карпо з Максимом вже вирушили.
Старий покликав Остапа та й каже:
— Нам, синку, незабаром прийдеться розлучитись. Коли приїде сюди Максим з жінкою жити, ти поїдеш з своїм батьком на Січ. Про мене ти будь спокійний. Мої приймаки будуть мене доглядати добре. А тобі в світ треба, розуму вчитися, слави добувати…
— Хіба-ж мені, діду, біля тебе недобре? — говорив засмучений Остап. Хай живуть тут і Максим а жінкою, я їм перепиняти не буду.
— Не в тім діло. Тут могло-б жити двадцятеро людей, і не були-б голодні, та тобі годі тут сидіти. Поїдеш з батьком на Січ, так мусить бути для твойого добра. Ми більше не побачимось. Згадуй мене в молитві, бо я до тебе щирий був і дуже тебе люблю.
Остап став плакати, обнімаючи діда за шию:
— Дідусю, не проганяй мене від себе.
— Я не проганяю, а так мусить бути. Ти маєш бути козаком, а не свинопасом. Не в лісі тобі вікувати, а серед світу широкого, для України треба щось зробити, бо се святий обов’язок кожного. Я вже не піду, своє відслужив. Тепер саме твоя черга. Так воно, дорога дитино, для України так треба, чуєш? А там, на широкому світі, не дай заманитися спокусам сатани, не зляшись, не змосковись, не дай панам заманитись на почести й багацтва, а служи вірно свойому народові, тій бідній неньці Україні, розшарпаній на шматки, пам’ятай, що лиш той тобі брат, хто твоєю мовою говорить, однаково з тобою Богові молиться; той тобі брат, хто не пан, чи він польський, чи московський, чи козацький. А коли так житимеш, будеш щасливий, а я з могили буду тебе благословляти. Пам’ятай, Остапе, що коли-б ти відступив від сього мого заповіту, то я, хоч як тебе люблю, прокляну тебе, як Каїна. Так, моя дитино, люба, — ну, обніми мене кріпко й не протився моїй волі, бо така й Божа воля. Мною й так не довго потішився-б ти… в мене кожний день дарований… не довго вже того віку — ну, не плач…
Вони обоє заходилися порядкувати першу печеру для прийняття молодих. Остап заспокоївсь і приготувався до свого від’їзду.
Минуло з того часу два тижні. По зимі й сліду не стало. Усе зазеленіло, замаїлось, мов у раю. Старий з весною прийшов трохи до себе.
Над’їхали сподівані гості на трьох конях. На однім сиділа гарна чорнобрива молодиця Ганна.
Старий не знав уже, що робити з радощів. Поцілував усіх та й повів у хату. Молодиця цікаво до всього придивлялася. Вона була сирота, не було їй за ким тужити, жалувати. Старого полюбила вона відразу, їй тут дуже подобалося, тому що тут було захистно. Трохи налякалася, переходячи печерою над потоком, але се скоро минулося. Їй здавалося, що йде до пекла, а вона попала в рай…
Третього дня після того держав Максим перед печерею пару осідланих коней, а старий Охрім держав в обіймах Остапа й плакав. Його серце кривавицею обливалось, коли прощався з своїм любим хлопцем. Карпо стояв збоку й собі втирав сльози.
— Нічого вічного на світі, — заговорив старий, пускаючи Остапа. — Щаслива вам дорога, Боже вас благослови! Пішли.
Старий хрестив їх, поки не сховалися за кущами ліщини. Максим відвів їх аж до печери.
— Прощай, побратиме! прощай!
Обнялись обоє сердечно. Максим поцілував ще хлопця, й вони пішли в печеру.
На дорогу вирядив старий обох мов на весілля. Подарував багату одежу й зброю. Та Остап такий сумний був, що сі подарунки його не займали.
В тій печері він не був ніколи. Йому аж страшно стало в тій пітьмі брести водою.
Вийшовши на світ божий, вони посідали на коней і їхали зразу на південь, поки не здибали пригожого місця до переправи. Тут перейшли на другий бік і опинилися в степу. Їхали мовчки. Остап такий був занятий недавною минувшістю, що ні на що не звертав уваги. По дорозі здибали руїну селищ і панських замків. Карпо пояснював йому, від чого се сталося. Козаки карали панів і руйнували замки. Пани відплачували тим, що палили, руйнували села…
