Це вирвало увагу Остапа з задуми.
— А де-ж люди поділися, що тут жили? — питає.
— Кого не зарізали, не повісили, то пішов світ за очі.
— І довго, таке тривати буде?
— Поки всіх панів не виженемо…
Їхали днями, ночуючи в степу, поки добралися до Дніпра.
Остап, побачивши таку велику ріку, не міг досить надивуватися: йому здавалося, що стоїть уже над берегом моря.
— Се Дніпро-Славута, — пояснював Карпо, — перехрестись сину…
Добились нарешті на Січ. Про неї чував Остап багато від діда й тепер переконався, що воно справді так є, як дід говорив. Знайшов тут і ровесників, з якими скоро заприязнився. Тепер Карпо звернув усю свою увагу на те, щоб Остапа навчити воєнного ремесла. Він вивчив його добре їздити на коні, орудувати шаблею, стріляти, плавати. На сю науку пішло три роки. Остап виріс, мов дуб, був відважний на всяку небезпеку. Його дуже всі полюбили.
За той час виходили ватаги козаків на Україну ляхів карати. Скликали до себе народ, збирали ватаги збройного люду, деколи вертали з великою добичею, деколи знову не вертався ніхто. Котрий ватажок вернувся щасливо, його обірали знову. Такий найбільше міг біля себе згуртувати козаків, бо його шанували. До таких належав і Карпо Кожушенко. Йому теж пощастило в кількох таких походах. Через те й його сина Остапа всі любили.
Тому й не диво, що коли тепер Карпо загадав такий похід, пристало до його повних п’ять сотень козаків. Карпо загадав виконати свій замисл і покінчити з паном Овруцьким, про якого пильно розпитував утікачів з Красноставців. Від них довідався, що жоден козацький загін не здужав узяти красноставецького замка.
— А я його таки візьму! — сказав твердо Карпо… Лагодься, сину, на велике діло.
Остап ходив нераз з козаками в похід на Крим, на панів. Перейняв усі хитрощі козацькі, а панів ненавидів від усього серця. Про своє панське походження забув зовсім. Йому наче снилося, що побував колись на пишньому панському замку серед роскошів. Нераз питав про се Карпа, та ніколи не почув іншої відповілі, як хіба: „Колись про се дізнаєшся, тепер памятай лиш, що ти козак… хіба цього тобі мало?“
А йому на стільки було сього мало, що хотів стати найславнішим козаком на всю Україну, таким, як був Сагайдачний[4] або Хмель. До козацтва приліг цілою душею. В панах бачив страшних ворогів, яких треба нищити. На Запорожжя приходили втікачі з-під панського ярма. Вони розповідали про те, як народ мучиться, і се ще більше розпалювало його завзяття. Чував він багато й про пана Овруцького, й нераз пригадував Карпові, що й цього діявола пора-б уже на чергу оставити…
— Прийде й на нього свій час, — говорив Карпо.
Тому то Остап дуже зрадів, почувши про похід на красноставецький замок.
— Се в мене послідній поход, — говорив Карпо Остапові. — Не в одній був біді, а Господь хоронив мене, щоб я міг ще з паном Овруцьким порахуватися. Таке маю передчуття.
Та коли сповню мою присягу, то не жаль мені буде вмирати, ляжу спочивати на землі, де й родився.
— Хіба-ж ти, тату, звідти будеш?
— Авжеж. Тому-то в мене з сим собакою не покінчене діло.
— А що він тобі зробив?
— Мого батька й маму звелів киями на смерть забити, а мене втопити, та добрий чоловік сховав мене впору від панського гніву.
— Ну, коли так, то й мені з ним діло… От гаразд складається!
Не близько було з Січі до Красноставців, — та ще ватага Карпова накладала дороги, обминаючи села, міста та панські замки, щоб прийти незамітно до Красноставців, поки доберуться до ліса, який Карпо знав дуже добре. В сім лісі вони сховались, мов на дні моря. Карпо вишукав якусь неприступну балку й тут ждали слушного часу.
У той час готовились на красноставецькім замку до великого свята.
Пану Овруцькому надокучило самітне життя серед сеї пустині, а при його багацтві не тяжко було знайти дружину, хоч би з якого роду.
Пан Овруцький оженився з дочкою маґната Потоцького в Бучачі й саме тепер мав вернутися до свого замку з гарною двадцятилітньою жінкою.
Щоб сей поворот випав славно й урочисто, пан Овруцький заповів величавий бенкет і запросив панів-сусідів.
Він не пожалів нічого, щоб бенкет випав на славу його роду. Хотів показати, що він не менший маґнат, як і його тесть пан Потоцький.
Виїзджаючи на весілля, приказав службі, щоб усе було приготовлено гаразд, як личить маґнатові, щоб не осоромитись перед панами. Гостей запросив багато.
З усіх усюдів з’їздилися пани зі своїми почотами. Пора здавалася спокійна, про козаків у тих сторонах не було чути.
