— Що за причина? — подумав Карпо, стривожений. Невже його вислідили та піймали? Та Максим не дав би себе взяти так, мов барана. В нього пістолі й шабля не абияка. А чому-ж би й коней не забрати? Хіба що засіли на мене. Ну, пождемо, побачимо. Карпо порозв’язував коні, й вони стали зараз обгризати галузки та скубти траву. Карпо приліг на свиті й закурив люльку.
Ждав так до полудня й уже справді неспокійний був за свого побратима. Коли ось почув шелест між кущами. Він підвівся а землі, добув пістоль і натягнув молоток.
— Чи вже-ж тобі припала охота стріляти в побратима? — заговорив Максим, ше поки показався.
Карпо дуже зрадів.
— А ти де блукав?
— Дороги шукав. Коли прийдеться втікати, так щоб знати, в котрий бік.
— В лісі не здибав нікого?
— Лиш одного ведмедя, а більш нікого.
— А звідки ти знаєш, що нам утікати прийдеться?
— Хіба-ж штука — догадатись? На те-ж я козак! Не думаєш же ти брати замок приступом удвох. Ти щось інше задумав, та я не питаю про те. Коли буде треба, то сам скажеш…
Тепер полягали обоє на землю, й Карпо почав оповідати про свій замисл…
Пан Овруцький почував себе в своїм замку зовсім безпечно. Він знав добре, чого від своїх хлопів сподіватися, й тому держав себе обережно. Замок був оточений водою й глибоким ровом. Сюди вели лиш дві брами одна проти другої — до замкового подвіря. Одну браму було забито; заходили лиш одною, залізною, що вела попід високу башту, на якій стояли гармати. На баштах чатувало наємне німецьке військо. У замку заведений був військовий порядок. Військом командував німець-офіцер, якого звали ротмістром. Йому платив пан добре, й тому він вірно йому служив.
Вже два рази намагалися гайдамаки здобувати замок, та ні разу їм не повелось. Тільки своїми трупами замкові рови загатили.
Від посліднього гайдамацького набігу пан Овруцький став ще обережнійший. Він знав, що гайдамаки йому не подарують сього, та що їх в околиці повно. Тому він, боючись за себе, не виходив із замку нікуди. Він навіть і до сусідів панів боявся навідуватись і перебував, коли не в просторих замкових покоях, то в замковім саді. Тут йому не ставало хіба птичого молока. Усе мав, чого душа забажала.
Покої були гарненько й багато прибрані. У саду всякі квітки, дерева, були й такі непривичні до нашого сонця, що їх треба було під зиму вкривати соломою. На замку жило багато веселих панських прислужників, приїздили гості й перебували тут цілими тижнями, або й довше. До сього держав пан ще італійських музикантів та співаків. По цілих днях та ночах лиш гульня, музики, співи, театри… І ту всю громаду дармоїдів треба було оплатити, нагодувати та напоїти, й на все те мусів достачити засобів поневолений український хлоп своєю працею, кривавим потом.
З того, що пан Овруцький усе перебував у замку й нікуди не виїздив, він розлінувався дуже і потовщав. Тільки й було в нього руху, що яких дві години перед обідом проходжувався по замковому саду, і то все в одну пору.
Пан Овруцький любив смачно їсти та добре випити. Особливо при вечері не пропускав ніякої страви. Його кухарь француз вигадував щораз нові страви, а пан нічого не жалував, щоб лиш було що добре й багато їсти — такий тоді в панів звичай був. Столи мусіли вгинатися від срібної та золотої посуди та такої сили печеного й вареного, що було-б чим і двацятеро тільки людей обділити, та ще-б зосталось. Народ пух з голоду при тяжкій праці, а пани їли, аж животи тріщали. Решту їла служба, недоїдки доїдали панські собаки, та й ще лишалося. У панів називалось добре гостювання тоді, як усі понаїдалися до несхочу, та й ще половина лишилася. Хто-б давав гостям тільки те, що треба, такого прозвали-б скупягою, й усі-б його обминали.
Пан Овруцький, наївшися за вечерею досита, випивши вина, як усі черевані, при кінці вечері засинав за столом. Тоді приходили два лакеї, брали його попід руки й вели в спальню. Тут його роздягали й клали в пухову постіль, де він зараз і починав хропти.
Гості тим не бентежились. Вони тепер ще краще забавлялись, бенкетували аж до рана, поки їх, п’яних, не порозносила служба до їх покоїв.
Могли спати, доки воля.
Зате пан Овруцький, за порадою свого лікаря, вставав раніш за всіх. Вправні лакеї мили його, мов кабана, натирали, одягали в шовкову одежу, й пан виходив з спальні поперед усього до замкової каплиці, де ксьондз читав мшу.
Вже то пани побожні були. Молилися або казали другим за себе молитися, та ся молитва не перепиняла їм зараз знущатися над своїми хлопами. Не бачили в тім нічого злого, бо-ж хлопа не вважали за людину, а за хама, которого Бог на те й сотворив, щоб працював на панів, вибранників божих, за яких себе вважали пани.
По мші їв пан сніданнє з жінкою й синком, а тоді виходили всі в замковий садок проходжуватися. Туди жадних гостей не пускали. Пан хотів тут бути сам. За ним ішов один лакей, а малого Стася провожала вчителька францужанка.
Так було воно й того дня, коли Карпо з Максимом задумали виконати своє діло.
