Тільки стало на світ заноситися, Карпо роздягся до сорочки, зняв чоботи, підперезався довгим мотузом та заткнув за пояс гострого ножа. Він підкрався під замок, перейшов рів і сховався під муром у кущах. Потім закинув мотуза на гиляку, що висіла над ним, і, мов кіт, видряпався на мур. З тим мотузом пішов він далі муром, криючись поміж галузи дерев, поки не опинився над самим ставом.
Тут росло на мурі дерево рябини. Карпо понав’язував на мотузі вузлів, прив’язав один кінець до рябини, й по нім, наче по драбині, спустився вниз у сад. Тут теж були під муром дерева, й він тут заховався.
Недовго тут пересидів, як прийшло кілька людей з мітлами замітати стежки в саду. Карпо слухав їх розмову.
— Сьогодні, либонь, даремне трудимось, — говорив один, — паньство не вийдуть.
— Чому?
— Пані щось нездужає, а череваневі самому не схочетея рушатись, — розледащів, мов кабан…
— Скажи ще раз так, нехай ось почує садовник, тоді дістанеться тобі на горіхи…
— Добре кажеш — от так вихопилось…
— Сьогодня пани на полювання вибираються…
— Вибиралися, та не виберуться, налякались…
— Чого?
— Вже-ж не вовка, а гайдамаків. Каштелянові донесли, що вчора приїздили в село якісь два чужі козаки, запорожці либонь…
— Еге-ж! Ну й що?
— Та це-ж найбільше їх і лякає, що ніхто не знає, ані звідкіля, ані чого приїздили, ані куди ділись. З рана перешукали гайдуки ціле село, кожну хату, клуню, за кінським гноєм шукали, і нічого не знайшли… Тоді каштелян велів сього челядника випарити, щоб панів не лякав даремне, а панів заспокоїв… Але в страха великі очі, й вони таки бояться.
— А як ти гадаєш: були козаки, чи не були?
— Були, — каже пошепки, — виїхали з ліса, в’їхали в село, а після мов під землю запали.
— Коли-б Господь милосердний прислав їх, може-б панів трохи приборкали, та нам би легше жилося…
— Мовчи! Життя тобі не миле? За таку зухвалу мову можеш повиснути.
— Правда! Спасибі за осторогу. З болю й язик не хоче мовчати, та все щось бовтне…
— Так ти його прикуси… Каштелян таки, мабуть, звелить перешукати ліс…
— Не знать, що з ними?
— З козаками? Їх лише двоє було. То, мабуть, лиш роз’їзд.
Головна сила десь недалеко має бути, адже-ж у двох на таке зухвальство не зважилися-б.
— Знаєш ти що? Я завтра тікаю світ за очі, вже не видержу. Того тижня за один листок, що лежав на стежці, мене вибатожили — вже не видержу… Та й чого мені тут зоставатись? В мене нема нікого… Я круглий сирота…
— Ти дурний, Дмитре, коли-б мені так, я б давно втік, а то жаль мені батька: я втечу, а його на смерть заб’ють.
Дальшу розмову перебив садовник. Вони обоє стали пильно замітати. Другі люди пішли далі. Садовник став їх лаяти, чого вони байдикують.
— Та сьогодні й так не прийдуть сюди ясновельможні, бо казали, що пані нездужає.
— Який ти мудрий, каже садовник, а я сам бачив, як усі йшли в замкову каплицю.
Карпо аж зрадів, почувши таке. Коли-б пани сьогодні не прийшли, довелось би тут сидіти до завтра, а ще чого доброго могли-б його товариша в лісі винюшити, а тоді все пропало!
Тепер біля Карпа стало тихо. Робітники пішли далі. Довгенько ще сидів Карпо, не рухаючись, поки не почув гамір від замку. Він розхилив легенько кущ і дивився на стежку, висипану білим піском. Стежка була проста й тяглась аж до замку. Туди йшли ясновельможні пани. Попереду біг маленький білий, кучерявий песик, нетутешньої породи. Карпо аж губами заскреготів з лютости й вилаявсь. Собачка, певно, його зрадить і перепинить йому доконати те, що замислив. Песик побіг геть наперед. Далі йшла якась худа пані, ведучи за руку малого хлопчика. Він був марний, блідий, дрібний, мов пірце. Хлопець щебетав щось до своєї учительки, чого Карпо не міг розуміти. Подалі за ними ступали самі ясновельможні. Пані висока й стройна, а він, мов кабан. Череватий, мов бочка. Живіт, підперезаний багатим поясом, теліпається за кожним кроком, то в одну, то в другу сторону. Видно було, що важко йому було ходити: ледве перевалювався черевань з одної ноги на другу.
Карпо не мав часу до них приглядатися, бо всю його увагу займала собачка. Вона прибігла в те місце скоком, несучи високо то одну, то другу задню лапу й одразу занюхала Карпа. Вона стала придивлятися цікаво до Карпа, й раз гавкнула. Карпо сидів, мов закаменілий, та пильно дививсь на неї. Песик приступив ближче, осмілився й став Карпа обнюхувати. Карпо блискавкою схопив його за мордочку, здавив так, що й не пікнув, і відрубав одним замахом ножа голову.
