Ловецький талан підігріває хіть, козацькі сотні рвалися в ногайські володіння. Я йшов порожнем, цінну поклажу спродав маєтним волохам за золото, яке носив при собі. Валки з полковим добром тяглися в ар’єргарді. Ошалілі запорожці пускали за димом магометанські поселення довкола Акермана, тягли на палі їх людність. То не розум їх вів, а кров, що шуміла столітньою ненавистю до ординців. Тепер ми були нагорі, над ними. Час перевернувся, як збита підкова, котру бідний їздець міняє навиворіт: спочатку одна сторона бита, відтак - друга.
Так у гонитві дісталися ми до Чорного моря, легким приступом забрали містечка Ізмаїл та Килію. Старий хан у страху хотів піддітися з п’ятьма тисячами татар до Войська Запорозького, але його відмели. Невзабарі облягли ми щільно Білгород, але взяти його без гармат не вдалося. Там і стали віддихатися, запаморочені перемогами і обтяжені здобиччю. Та ще з іншої притичини, про яку знали тільки я і полковник...
«Славний город Білгород, славний і багатий, - здаля підвертав Варивода. Варив воду словесну, занаджував. - А чи знаєш, де багатство його?» - «За мурами, де ще». - «А не вгадав. Під мурами, братчику, під мурами. Та ще й на нашому боці». -«Як це?» - «А так. Збіглий ногаєць прозрадився, що білгородці, нажахані погромом Акермана й Ізмаїла, поскидали свої коштовності в озеро. Поскладали в залізні коробиці й вибили на них свої імена. Що скажеш на це?» - «Що тут скажеш -водойма не мацюнька». - «Еге, якби всіх коней наших зігнати на водопій, то й за місяць випили б». - «Не випили б, пане полковнику, бо це не став, а озеро. Вода прибутня». - «То кажеш, діло наше - швах?» - «Я цього не казав. Поміркувати треба: якщо вода прибуває, то якось і відходити мусить. Ті, що кидали у воду золото, на щось сподівалися ж...» - «Міркуй, Федоре-неборе, твердо міркуй. Піднімеш скарб - шапка з добутого твоя. По правді і честі кажу».
Я й міркував. Ходив босоніж берегом, ступнями слухав землю. Десь кололо студінню, ломило кістку, десь відпускало. Припадав вухом, придивлявся до пожухлоїтрави
- де бідніша і ламка, де скоріше інеєм береться. Вистежував сліди куріпок і водяних щурів. Це були зримі знаки, які належало прочитати й розгадати їх потаємний сенс, їх підземну прихованість. Все це я мусив робити в мрячну пору повзком і під сірою рогожею, аби не вгледіли мене зі сторожових веж. Щоб не поцілили стрілою, не дістали арканом. Кожної миті з воріт могла вихопитися зграйка татарчуків на низьких конях з волохатими ногами. А я засмакувати ще одної фортеці не хотів.
Полковник дав мені зі своєї варти щуплого чоловічка в довгому повстяному каптані. Смаглій ходив з палицею твердого дерева, більше ніякої зброї не мав. Спочатку я гадав, що то циганчук. До наших лав який тільки народець не ліпився - і дончани, і черкеси, і поморні греки, і волохи, і болгари, і хмурі литвини, й неповороткі добряки з Білої Русі, і запальні серби, і навіть жменька жидів, що присягнула чесно служити гетьману. Повірте, з ними можна було справно вести оборудки! Було кілька й наших підкарпатських заволок, з-понад Боржави-ріки, де в ямищах жиріють соми, як поросята. Кожен своїм ходом-бродом завіявся в Украйну і, вкусивши вольного хмільного вітру, назад не вертався.
Мій охоронець ледве видушив із себе ймено - Лінь, такий він був неохочий до розмов, та й до всякого зайвого руху. Походив він, як я вивідав перегодом, з далеких земель, де нарані встає сонце і де сіють білу пшеницю в ярочки з водою. Така дивина! Либонь, туди забралися й наші айни з оповідок Божого Симка. А він, цей безгомінний і непоквапливий Лінь, прийшов чомусь сюди, і тихо побутував собі зобоку, як дичка на перелозі. О, як я замилився в ньому! Написано ж у Гречиновому посланні: «Не поспішай судити». А я гонорово судив про людей з першого покліпу, з першого слова.
Другого дня Лінь сказав мені: «Чиїсь очі за нами стежать. Стежать і мовчать». - «Може, це очі пташині? Он скільки гайвороння на стіні». - «Ворон не мовчить, коли бачить здобич», - прошепелявив він. А я подивувався. Доки я ворожив на березі, Лінь весь час дрімав на купині, склепивши товсті, як у змії, повіки. Що він міг бачити й чути? І чи міг знати я, що на мені закипає смолою пара в’їдливих орлиних очей з бійниці. І сині губи при цьому кривляться в хижій посмішці: «Сен менімсен, гяур». (Невірний, ти - мій).
