«І ця дохла куриця мене охороняє'. — бурчав я, обходячи сонного Ліня. - Як би мені необачно не віддавити їй лаби...» Та не змигнуло й півгодини, як я вчув за спиною тріск і гортанні прокрики. Царице Небесна, невідь-звідки з бур’янища виросла четвірка песиголовців (так у нас звіддавна називали татар) з короткими палашами. Зловісними тінями звивалися вони круг Ліня, що звільна стояв, уперши нижній кінець палиці в коліно. Другим кінцем ліниво приймав удари заліза, що глухо видзвонювали, як попущена струна. Я заціпенів: невже він ще не пробудився?! Лазутчики клишоного обступали Ліня. Та ось він крутнувся на одній нозі веретеном, і палиця чорно прописала у воздусі коло, друге, третє - кришачи кістки і вражі макітри. Лиходії відлітали і, спираючись на палаші, в’яли, заточуючись. Мені зарябіло в очах, а коли оговтався, - Лінь уже грудкою примостився в потолоченому пижмі, дрімав.
«Ти славно воюєш», - сказав я. - «Це моя робота -вбивати людей. А твоя - вбивати озера». - «Я не вбиваю озеро, я хочу його висушити». - «Це одне й те ж». - «Ні, інколи, аби здобути душу, треба її загубити, вичерпати до дна». - «Про душу я не знаю. Я відпустив її, аби не заважала робити роботу». - «Тепер, Ліню, можеш бути спокійним: ті, що стежили за нами, вже лежать тут». - «Ні, ті очі й далі дивляться зі стіни. Але я спокійний».
Того не міг сказати я про себе. Озеро мовби зачарувало мене. Знав з минулого пережиття: якщо довго вдивляєшся у щось, то прийде час і воно обізветься до тебе, покаже ниточку, якою потягнеш клубок. Я снив озером і видів проникливим зором мереживо струмочків, що напувають водойму і відводять встояну воду. Павутина синіх живчиків б’ючкувала водограєм і щось нашіптувала Гречиновим голосом. І несподівано засвітилися в ній живими світляками числа.
«Числа! - схопився я на ноги. - Чому я забув про них? Чому знехтував напуттями свого ментора?». - Тепер пожадливо визбирував очима розсіяні по аркушу крихти знаків - і вузлики, що в’язалися довкола них, напродив легко попускалися. Число «4» дужка поєднала з числом «8», а далі лінія повела в долину до «17», звідти сунула вгору до «0», споєного з «5». Я пошепки розгадував: 4-го числа пустилося нас восьмеро в путь. В долині за Мукачевом нас перестріли псарі: пікер Лойко та інших семеро. П’ятого числа на перевалі ми попрощалися з рідною стороною коло криниці
- «0»... А нові числа вели мене новими дорогами, точніше
- старими, що залишилися позаду в недалекому часі. Я криво всміхнувся, коли двадцятка показала на «1», що була загострена у вершині з двох боків. Того дня мене було поранено списом...
Я ледве встигав за віщою ходою чисел, зчитуючи в здогадах, що зі мною було вочевидь і що за цим стоїть. Новий зміст випливав після того, як я почав на числа накладати слова, що були при них, перетрушуючи в різному порядку літери. Аж поки не підвело мене до «0» з перевернутою «сімкою». Озеро біля замку, здогадався я.
Ключ! Це був ключ. Гречин перекинув мені його через простір і час, від одних мурів до других. І я обережно почав відмикати цим ключем загадку своєї гризоти з озером. Від «0» розбігалися ниточки, тонкі й товстіші, мені лишалося лише виміряти відстані між ними, наклавши цю мапу на царину. До полудня я обійшов з начерками озеро й усвідчився, що числовий вислід збігається з моїми припущеннями, яких я дійшов власним окоміром, вухами і п’ятами. Тепер я твердо знав, звідки живиться озеро і куди відтікає. Виходило, що ця прісна водойма була головною поживою для колодязів Білгорода.
Я встромив у пісок на три вершки шаблю, витяг її і показав Ліню вологе лезо: «Ось де душа озера». - «Вона в нього мокра?» - «Так і повинно бути. А очі з мурів усе ще стежать за нами?» - «Так, я їх чую на шкірі». - «Добре, тепер їм і справді буде іцо побачити», - влегшено засміявся я.
Шкода, але я злегковажив одним числом, а може, просто не розгадав його знаку. Перевернута «вісімка» - пара чиїхось очей. І числа мене за це згодом покарали...
Про те, що я заповзявся зневоднити озеро, дочувся й гетьман. Дав на це два тижні часу, він рвався в заховок на Дунаї. Розвідка доносила, що сюди прямує після віденського розгрому досить численна армія турецького султана. Зате гетьман підсилив мене майстровитими людьми, що тут же, в сосновому бору, пиляли плахи й збивали з них високі заборола на колесах, аби копачі під стрілами могли приступити до роботи. Близько під стіною належало прокопати лише невеликий крайчик, а далі шанці відводилися в балку.
В досвітній мряці ми почали. Каміння із фортечних метальниць гупало в бервена котурнів, а стріли з горючою смолою люди гасили з шкіряних цебрів. Я виставляв на овиді палиці і здаля заміряв нахил глибини рівчаків. Робота йшла гаразд, підкріплялася свіжою силою. На третій день за мурами сполошилися. Спочатку страхалися, що ми хочемо пустити воду на них, а вийшло - що забираємо її.
