Робили ми глітно, навіть ночами. Дужчало сипіння сіверка, що міг надути морози. А нам це було не на руку. Люди мерзли, вогнів не палили, аби не привертати стріл. Ось тоді Лінь і навчив нас грітися від земляної печі. Після того, як загатили дві головні жили, водяне блюдо маліло на очах.
«Навіщо тобі сухе озеро?», - безсторонньо, як завжди, запитав Лінь. «На ного дні гроші». - «Ти їх там загубив?» -«Ні, їх заховали там ті, що довгий час грабували наші землі. Буде справедливо, якщо вони повернуться назад, чи не так?»
- «Я не знаю, що таке справедливість». - «Тобі, Ліню, потрібні гроші?» - «Ні, вони, як і душа, як і справедливість,
- заважають моему ремеслу». - «Може, твоему й заважають. Зате скільком мирним ремеслам можуть допомогти...» -сказав я радше собі, ніж йому Та він надто й не прислухався до слів. Вони для нього важили мало.
Морозець таки впав на вичахле плесо, схопив намул ніздрюватою кірочкою. Але й це могло спомогти наш намір. «Як будеш добувати злато з твані?» - нетерпляче допитувався Варивода. На те я мав давно вже готову відповідь: «Так, як добувають своє золото хлібороби».
Притягли з ближніх сіл дерев’яні сохи, подовжили на них залізні леміші і взялися живосилом скородити озерне дно. Метал дзенькав об метал - і на світ піднімалися більшенькі скрині. Дріб’язок заволокли під берег бороною з густими зубами.
Надлетів і сам гетьман на попелястій кобилі. Зміряв гострими очима озерну ораницю, потеребив сивий вус і полетів з почетом далі. Ціннощі складали в ляди на возах. До вечора все підібрали. Я дістав своє. Цього дня я став багатим, але серце не раділо. Може, з утоми, а може, й інших причин.
«За тобою й далі пильно позирають», - сказав Лінь, коли ми вже зібрали майстершик. - «Най позирають, -відмахнувся я. - Більше нічого цікавого не побачать». - «Він поклав на тебе око. Погане око».
Був мені й другий недобрий знак: почорнів на нагрудній нитці образок святого Панкратія. Може, від поту, виснував я домисел. Скільки нагупався копачкою за цей тиждень! Тривожили й числа. Завтрашній день показував полеглу «вісімку», розсічену посередині на два «0». Два вусики від них тягайся до рядків: «Дароване бережи», «На людський поклик не запізнюйся». Невже, гриз мене здогад, заробок може зійти на ніщо? А може, я й сам? Якась лиховісна порожнеча проглядала з тих двох «0».
Я зважив, що треба прислухатися до чисел. Вночі вислизнув з табору, прихопивши торбу, куди склав і новий скарбець, і набуте раніше. Ще коли обходив бережини, то напав над урвищем корчувату сосну, в прикоренок її вглиблялася стара борсуча нора. Туди я й склав свій пожиток, завалив яму землею і притрусив хмизом. Повернувся в стан і до рання просидів коло ватрища без сну. Ще звечора полковник, втішений вислідом справи, раяв мені приставати до його малого загону, щоб разом виходити в похід. Так безпечніше, як-не-як - я з цінним тягарем. Та я відхилився, мовляв, хочу перепочити, неспіхом потарабаню собі на задах. «Вольному воля», - здвигнув раменами Варивода.
Рушали в досвітках. Спочатку кінний авангард списників, за ними старшина з роєм рубак при легких ятаганах, далі - мажі зі здобиччю. Коли скрипнули в ріні колеса, Тимко пустив їм услід з першою тютюновою цівкою приповістку: «Як прийшло, так пішло». Здвигнулися сотні
- загула земля під тисячами підков. Ми, робітня обслуга, перечекали рух кінної лави й доточилися ззаду. Над побіленими інеєм соснами вставало бліде, як недопечена паляниця, сонце. Я простягнувся на солом’яній устілці широкого драбиняка, збоку вже дрімав сидьма Лінь, вистромивши з-поміж колін акацієву палицю. Мрійно заколисувало на піщаних грядах, та сон не брав, уривався. З-під кошлатого каптура я заздрісно поглядав на вутле тільце свого попутника, що безвільно хиталося на вибоїнах.
«Брате, Ліню, завзятий соньку, - тихо прошептав я, - не прошу навчити мене битися так, як ти, бо це висока майстерність. Навчи мене спати, як умієш це ти». Я гадав, що він не почує, а він почув, ворухнув сухими зморшками губів: «Спати - це більше мистецтво, ніж битися». Може, це він марить, подумав я, впадаючи й собі в дрімоту. Щоправда, встиг ще крізь сон запитати: «Ліню, хто ти?» -«Я той, хто спить і чекає».
Лінь спав, чуючи і бачачи, що діється довкола. Я так не вмів. Я не чув, як іззаду дрібно і глухо зацюкали копита, закутані в овчини; не бачив, як холодне вранішнє проміння облизало синюваті леза...
Чимало ще міг би я переповісти, багато чого витягти на обзір з-під пороху літ. Але який з того хосен? Много говорити - мало слухати. У нас тут кажуть: говори коротко, але густо. От і просіюю через густе сито задавнені свої приключки.
.. .Душа моя тоді спурхнула в студенисте небо, вхопила затхлого повітря, покружляла над неприютною болотистою ширінню, оглянулася на понівечене своє пристанище - моє тіло і знехотя повернула назад. Два розсічені «0» знову злилися в число нескінченності «8», між ними викресалася іскра, і життя моє затеплилося в новій тяглості.
