Увечері його молоденька волоока слугиня попросила мене нахилитися і заходилася обв’язувати мою голову сукняною биндою. Її темні коси пахли квітом ласкавця, а груденя вперлося мені в щоку твердою оливкою. Позабута Дрож тіпнула моє наструнчене тіло, і я зрозумів, що одужав цілком. «Отак зав’язують тюрбан, - напіврозтулила вона стулки губ, волого блиснувши перловими зубами. - Якщо забудеш як, поклич мене знову». - «Вже забув», - сказав я, занурюючи в глибокі пролизні її очей свій збентежений погляд.
Звали її Дорою. Родом болгарка, а ходом з-під Солуна, звідки двоє святих єдинокровних братів Кирило і Методій. Коли ще на пагорбах Кийова люд молився своїм поганським бовванам, ці апостоли пішо принесли в наше Підкарпаття слово Євангелія. І товмачили його нашою ж бесідою. Мені про це оповідав Божий Симко. Дорину матір турки забрали в ясир, тут вона понесла від Шібабового родака. Народилася дівчинка, що перебрала від матері християнство, так і вбиралася. При муллі ходила вільною слугинею і ученицею.
Звідтоді, за водою йдучи, я зривав пахучі віхтики вереску, тмину й дикого маку. І клав їх нишком на її підвіконня. Занаджувався під виноградні шатра сонячний ранок і злизував ті квітки. Одного афтабе води вже не вистачало для пиття. Мене відривали на годину від роботи серед дня, щоб я вдруге піднявся до Скупого джерела. Лише я знав, що воно не скупе. І що воно навіть не джерело, а -підземний ручай. Він мені відкрився й довірливо повів за собою, співаючи на глибині ліктя свою скрадливу пісню. І привів до чогось дорожчого, ніж вода. Горбата уголовина всуціль заросла цупким жовтим дроком, і ніхто ніколи не здогадався б, що залягає під руцими ніздрюватими брилами. Приголомшений відкриттям, я лише прошептав: «Таки направду ліпший виноград дістається шакалу». Так тут говорять.
«Ти робиш жіночу роботу - носиш воду у жбані, -зачепила мене якось Дора. - Тобі це до дяки?» - «Так, бо це незвичайна вода». - «Вода по правді смачна, але чим незвичайна?» - «Вона кришталева.» - «Хм, ти віршар?» -«Ні, я криничар. І знаю, що кажу».
Того вечора я поклав на її підвіконня блюдце черепашого панцира з водою, а в ній - ребристий гірський кришталь завбільшки з качине яйце. Навпроти місяця в глибині каменя засвічувалося коливо срібного світла. Вранці, пораючись біля колодязя, я відчув гарячість її ліктя. «Я куштувала твою кришталеву воду. Вона не тільки смачна, а й коштовна. Хотіла б від дячити за дарунок». - «Доро, це дарунок криниці. Як ти їй віддячиш?» - «Не знаю. Може, віднесеш їй це? -на рожевій долонці її тьмаво полискувала срібна монета, мій бідолашний талер. - Я знайшла його, коли спалювала твій скривавлений одяг». - На сріблі була щербина від списового вістря і затин від палаша. Бідолашний срібняк, він двічі мене врятував!
Дора полохливо заглянула мені в очі: «Це якась смертельна монета?» - «Ні, радше це монета життя. Вона ходить за мною як берегиня. Вона щось хоче від мене». -«Хіба таке буває? Це ж людина дістає гроші, а не гроші людину». - «З грошима, Доро, все буває. Це без них мало що відбувається». - «Ти радий моєму дарунку?» -«Невимовно. Досі я не володів навіть зітханням, аби обміняти його на стогін, а тепер маю багатство». -«Смішний, що може за це купити раб?» - «Гору. Оцю гору».
- «Як? Для чого?» - «Для того, щоб покласти її до твоїх ніг».
Ми сміялися. Але що ховалося за моїм сміхом, знав лише я сам. Напутній лист Гречина загубився, коли мене провадили сюди. Але ті словесні поради я пам’ятав, як «Отче наш». Тепер відновлював у пам’яті й хитромудрий стрій чисел. Засинаючи під очеретом, хапався нутряним зором за їх ниточки й снував павутину, наближену до тієї, яку намережив для мене мудрий дидаскал із Паланку. Числа мали ув’язати, замкнути з єдине кільце мій замір.
На що й на кого міг я спертися тут, у ворожій чужині? Хіба що на вимуштруване своє терпіння («Стій, поки під ногами трава виросте») і на гору. Так, на гору. І я твердо вперся в неї плечима. А допомогло небо. Добре, що не тільки шапка, а й дах мій був дірявий. Ночами я блукав очима зоряним небом, перебираючи тремкі іскристі крихти. Коли очі втомлювалися, одні звізди пригасали, а інші засвічувалися ясніше, наче блимали мені якоюсь підказкою. Так я відновлював Гречинову картку, а вже її уявно накладав на Шібабову гористу посілість. І малював трісочкою на долівці свою мапу. Все сходилося. Втративши вогонь, я бавився з попелом. І гра виявилася вартою свічок.
Тепер я часто залишав у горнятку для Дори камінці -холодні осколки пречистого льоду. «Як вони зародилися?»
- зворушено допитувалася вона. - «Як? Сарничка вмочила копитця в жерело і розтрусила краплі. З них і наріс кришталь. Камінь росте. А може, якась дівчина там розгубила сльози...» - «Хочу теж побачити оту криницю. Хочу напитися з неї губами, як у дитинстві». - «Тоді вода «не ламається». Коли п’єш із землі, вода направду жива».
