Джемаль пішов відпочивати у свої покої, а старий підкликав мене пальцем: «Чуєш, не лютуй на сина. Такий він є, має серце лева. Ще немовлям кусав материну цицьку. Зате на таких, як він, тримається незнищенна рать Магомета. Він у самого султана посланцем і товмачем. Ваше військо заскочило його в Білгороді, тому він на тебе такий гнівний. Казав, що ти висушив озеро і на очах усіх городян зібрав їх приховані цінності. Це правда?» - «Я слуга свого начальника, як і ваш син». - «Я розумію, ти добрий пахолок, але як це прийняти воїну, котрого обійшли й ошукали? Вони тоді напали на тебе, сподіваючись на скарб, а вхопили облизня». - «Скарб забрав мій гетьман, козацький султан».
- «Вони це зрозуміли, та запізно. Якась мавпа, що була при тобі, встигла перетовкти палицею вісьмох їх людей. Важко повірити». - «Це схоже на правду, мій пане. То був великий воїн». - «Його посікли на локшину, а тебе, пораненого, син наказав забрати. Для чого - він і сам не може пояснити. Так, мабуть, було завгодно Аллаху. Молися Йому і будь уцячний моєму синові за те, що живеш», - «Я вдячний і йому, і вам, превелебний Шібабе».
Відходячи до роботи, я почув краєм вуха, як мулла просипів до Назмі: «Якщо ти погонич, то маєш знати: худобу навантажують так, аби могла нести, а не так, щоб здихала».
Я здогадався, що це стосується мене, і віддячився хазяїну, чим міг, наступного ж ранку. Ще вдосвіта забрався я в скельну ущелину, де ледве дзюрило непримітне жерело. Я напав його, коли ми шукали запропалу вівцю. Розібрав круг заглушеної чарунки бриляки і наповнив водою великий афтабе. Всю дорогу запітніла мідь холодила мені плече і щоку. Близько полудня старий гукнув від свого столика: «Мій чай сьогодні незвичайний. Це вода не з нашого колодязя». - «Так, пане, в колодязі вода за ніч ледве прибуває.
Відро ось-ось вхопить намул. Я приніс вам води з горової криниці, що над овечим паслом». - «Невже проявилося Скупе джерело? Вода мого дитинства і моєї юності. В ті часи воно ще було щедрим, а відтак ізслизлося в камінні. Сказали, що вмерло. Тоді мій дід викопав цей колодязь у дворі. Але вода в ньому не до тієї». - «Так часом трапляється, пане, що криниця самовідроджується, як усохле дерево, як приморена людина. Коли ваша ласка, я міг би носити вам оту воду щодня до початку своєї роботи». - «Я можу це звеліти якомусь іншому неробі. Навіщо тобі зайвий клопіт?»
- «Щоб і самому напитися доброї води. Чим зрання наповниш утробу — така й повнота твого дня». - «Гаразд, коли так».
З того часу мої днини починалися там. У парких липневих передраннях дерся я козиними стежками на крем’янистий узгірок, вгадуючи босими п’ятами прихований підземний хід води. В сутіні, в місячному свіченні роси навпомацки перебирав камінці, скрипучу рінь. Вухом слухав грудину гори, приглушене зітхання потайного нурту. Ці звуки промовляли мені більше, ніж могла б відкрити окові денна зримість. Зазнайомство моє з криницею тривало. Я звикав до неї і чекав, щоб вона звикла до мене. Я добре знав, що таке вода. Надто в цих місцях, де слово «щастя» звучало ще й по-іншому: «мати воду в арику».
Щоранку з’являвся біля чайного столика мулли повний афтабе. Мою воду засмакували і всі хатні, а коли не було поряд господарів, з глека хлюпала собі й прислуга. Ніхто вже не хотів пити з дворового колодязя. Якогось разу, повернувшись із водою, я побачив на урочному місці гостроносі чув’яки і згорток вузькоїтканини. «Це для тебе»,
- почув я за плечима голос. «Дякую, ага Шабібе, але я маю все необхідне». - «Що ти маєш?» - «Маю що їсти, де спати і маю своїх хоронителів. Одного на грудях, іншого - в грудях». - «І ти цим вдовольняєшся?» - «Я вчуся цьому».
Старий вивільнив з рукава халата бліді кисті: «Злий мені водиці». - Зволожив пучками чоло, повіки, щоки, пройшовся клинцюватою борідкою. - «Ти, бачу, швидко нахапався нашої бесіди». - «У мене був навчитель, він казав, що в мене вуха придатні до чужих мов». - «Еге, вуха в тебе, як у пса. За увагу до чужого говорения похваляю, надто до нашого. Ми є великий і правовірний народ. Не розумію, чому ви противитесь бути під нами, чи то пак з нами. Вам би від цього було тільки ліпше. Хіба ні?» - «Так, мосьпане». - «Що так?» - «Так, кажемо ми вам, турчинам. Так, кажемо ми татарам. Так, кажемо ми ляхам. Так, кажемо ми мадярам, румунам і москалям...» - «Кажете їм «так», а самі при цьому стискаєте ефеси шабель?» - «Так, мій добродію». - «Що ж, дякую за щирість, згідливий чужинцю. А тепер скажи-но мені: хто ти єси?» - «Що вам сказати? Я навчався різним ремеслам...» - «Хто має багато професій, той ходить голодний». - «Це про мене, як бачите». - «Добре, годі балаканини! Взуйся, ти оббиваєш босі ноги, як ідеш мені по воду. Я мушу дбати про них. І шапка твоя мені вже намуляла очі. Дора сьогодні навчить тебе, як зав’язувати тюрбан...»
