Липень гарячим язиком злизав зелену рунь на плоскогір’ї, спечене каміння зубами стирчало із закляклої рудої землі. Лише під скалою яскріли клапті трав’яної пазелені, напоєні близькою водою. На таке пахуче покривало і лягла, напившись, Дора. Я стояв над нею, як над прірвою, боячись ворухнутися. Внутрішня згага висушила їй губи, але очі волого блищали. Її пальці вгрузли в зело, а коліна звільна хиталися, поки поділ не ковзнув на живіт. Округлини стегон її були гладенькі й тугі, як молоді плоди хурми. А груди стриміли в небо білими голівками цукру з пупчиками родзинок. Спочатку обережно лягла на неї моя тінь, затуляючи тіло від сонцежару. Коли я нахилявся, з голови зірвався тюрбан і покотився вниз, як кокон шовкопряда.
«Дора, Дора, Дора», - шелестів над її лицем мій гойдливий шепіт. Вона направду була сласною, як дора, котру в нашому краї дають з вином на причастя. Ощипок хлібця, що довго тане під язиком. Вона теж танула піді мною, зрошувала мене своїм джерелом, втягувала в потаємні глибини, кричала крізь закушений палець щось пронизливо-гортанне, - і ущелина ковтала той жагучий крик.
«Доро, Доро, Доро... солодка проскуро мого гіркого чужинецького тривку...»
Кожен з нас нашіптував щось своє, накипіле, а гора прислухалася з рівною уважливістю до обох. Я ще більше прихилився до цієї гори за те, що пізнав на ній цю дівчину. Я полюбив цю чужу гору, як свою Латорицю. А з Дорою відтоді поділяв тишу ночей і радощі днів.
Мій тюрбан того разу далеко не закотився, сперся в улоговині ступінчастого схилу. Сукно освіжило долоню вологістю. Це був добрий знак, що засвідчував точність моїх розрахунків. Тут, в Ефесі, мовлять: вода влітку дорожча за плов. Третій місяць з неба не впало ні краплі. Наспів час для вирішальної бесіди з муллою Шібабом.
«Мені прикро звіщати це, ласкавий пане, але ваш колодязь порожній», - сказав я йому одного гарячого полудня.
Він не здивувався: «Я цього чекав. Лише в пеклі колодязь Вейл бездонний, а мій уже пересихав не раз. Востаннє вісім літ тому. Ну що ж, віл спочине, а ти перебереш його роботу, носитимеш воду з платної громадської водойми. Хоча б для худоби, птиці і на полив городини. Ти з цим упораєшся, ти добрий водонос».
«Я - криничар, ага Шібабе».
«Овва, чи не хочеш ти викопати глибший колодязь, ніж цей, котрий мій дід зі своїми братами копали чотири місяці?»
«Ні, я хочу дати вам воду раніше. Багато води і ліпшої».
Мулла скривив овечі губи в пісній гримасі: «Порожній збан дзвінко гримить. Чи, може, ти вмієш заклинати хмари?»
«Ні, я вмію знаходити воду. Я її знайшов і готовий продати вам».
«Що? Ти гендляр?»
«Мене вчили й цього. Перший секрет гендлю - чесність. Я перед вами чесний. Пропоную вам воду взамін на свою свободу. Власне - задурно. Бо що вартує для вас моя воля? Нічого. Але й для мене, на чужині і в нужді, вона скарб невеликий. Через те я хочу укласти з вами торгову спілку, яка також не вимагає від вас жодних затрат. Я готовий взяти в оренду на десять літ клапоть вашого гірського пасовища,
де в цей час навіть дикій козі немає що вщипнути. А ціну дам - як за родючу орну ріллю. До того ж весь дохід, який невдовзі дасть ця ділянка, ми ділитимемо навпіл. Я все залагоджуватиму власними силами і клопотами. Ви й далі будете спокійно правити в мечеті, читати книги і пити свій чай із горовоїводи. Лишень вода ця прийде до вашого афтабе сама. Багато води, скільки треба... Ось мій перший внесок,
- я поклав на чайний столик свій щербатий, бувалий у бувальцях срібняк. - За кілька тижнів після письмової угоди заплачу решту оренди за цей рік... Що на це скажете, мудрий Шібабе?»
Мулла сіканув мене звичною сталлю зі звужених очиць. На губах його зміїлася недобра усмішка: «Скажу, що твоя свобода, зухвалий гяуре, справді немає ніякої ціни. Та ще менше вартує мені попросити сина, аби за нахабство він забив тебе палицями. Що тоді будеш робити?»
«Що? Поцілую його руку».
«Чому?»
«Тому, що коли ти не можеш укусити караючу руку, то цілуй її. Так каже один із дервішів, що навідують вас».
«Суворо, але щиро. Буду щирим також. Я поважаю купців, торговцем був і наш милостивий пророк. Але ж ти пропонуєш якесь безглуздя: продавати мені мою ж воду!»
«Нічого іншого, на жаль, я не можу вам продати», -стенув я плечима.
Старий здригнувся. Спочатку затрусилася його роздвоєна борода і волосини на носі, відтак - плечі, руки, коліна і навіть повстяні виступці на кістлявих ногах. Крізь рідкі жовті зуби проривалося уривчасте сичання. Я злякався
- що з ним? Мулла сміявся. Сміх тіпав ним до знемоги, до сльозавої мутності в очах. А коли нарешті вгамувався, відсьорбнув з кухлика бурштинового навару і облегшено виповів: «Ти розсмішив мене. Я так не сміявся з молодості. Цей сміх вартує більше, ніж твоя вольна і той клин гористої
землі, куци я не піднімався вже з тридцять літ... Добре, якщо ти знайшов Скупе джерело і берешся його відродити, то нехай це буце пожертвою блаженній пам’яті мого діда. Двері світу відчинені перед кожним, і мені не личить зачиняти їх перед тобою. Все’дно проломиш».
