Майстер-батько мав слідкувати за тим, аби майстри надмірно не утискували підмайстрів, а ті зі свого боку сумлінно сповняли обов’язки перед майстрами. І щоб учні не били байдики, набиралися хисту. Присягу для цехів мені поміг виписати Божий Симко. Кожне зібрання громади закінчувалося молитвою і нагадуванням, що все, про що тут ішлося, є цеховою таємницею.
Правою рукою цехмістера був молодший майстер, він стежив за порядком, за дотриманням чеснот, за зберіганням матеріалу й майстершику, переймався організацією гостин і похоронів цеховиків і їх родин. З наймолодших майстрів обирався майстер-служник. Він слідкував за торговицею, перевіряв добротність товару, вилучав ущербний. На нього також покладалося скликання зборів, відвідування хворих, спомогатим, що терплять нестатки, сиротам. Нате в цеховій скриньці була окрема шухлядка, куди збиралися внески і штрафи.
Чудові рукомесники заснували тоді перші цехи -Палінчак, Мицяк, Галушка, Струк, Комар, Семак, Ципак... Моя гордість, моя підпора. Вони відбирали й готували собі поплічників. Але щоб дістати ймення майстра, треба пройти триступеневу підготовку, скласти три публічні іспити, виробивши наостанок диво-виріб, який підносився в дар міському голові. В учнівство брали тямковитих дітваків з дванадцяти років. А до того вони бігали послужниками.
Зараховували в науку після схвалення цехової управи і закладної від батьків. Доти учнів брали тільки із законнонароджених дітей. Я цю практику зламав і сам ставав поручителем за сиріт, вносив закладну плату. Це було свого роду застереженням, яке захищало майстра від особистих витрат на недбалого вихованця. «Нащо вам, пане Овферію, ці байстрюки? - питали мене поважні майстри. - Чи цех ніяк не обійдеться без тої обузи?» - «Якщо так, то обходьтеся й без мене, бо я теж байстрюк».
Навчалися ремеслу чотири роки, дітваки стояли на повному утриманні цеху. За научування віддячувалися майстрові домашніми роботами й послугами. Крім того, учні прибирали робітню й двір, чистили інструмент, порали город і сад, якщо такі були при цеху. По двох роках учнівства хлопець мав подати на випробу свою самостійну роботу. «Знатні й розумні» зацінювали її і присуджували, чи варт учень подальшого перебуття в цеху. Ще через два роки держав він головний іспит на підмайстра. Якщо вдало, то влаштовував ситний товариський почастунок і вибирав -чи залишиться в цьому цеху, чи перейде до- іншого, чи пуститься в мандрівні ремісники.
Підмайстер мав слухати цехову старшину, бути стриманим і провадити добропорядний спосіб життя. На вулиці не смів їсти, пити й сікатися до молодиць. За непослух, пиятику, бійку, лайку, наклеп, за неохайне вбрання і невідвідання церкви підмайстри каралися штрафом від півтижневої до піврічної платні. За крадіж і перелюб ще й різок діставали. Пригадується, котрийсь назвав церкву «свинячим хлівом», то сплатив покуту в один флорин і був підданий тілесній екзекуції в 12 ударів палицями.
Наші цехи ставали для недолітків не лише добутком свого хліба, а й твердою виховою. З безрідних, упосліджених сиротюків робили тут людей, ставили їх на ноги. Я наполіг, щоб, крім діла, учились вони й грамоті. Бо грамотний майстер -трирукий майстер. Коли ми починали, в декотрих цехах не було письменного чоловіка, хрестиками й вузликами позначали свої рахунки. За два-три роки це становище переломилося і відпала потреба наймати писаря. А в статути була закладена вимога ще й другого іспиту для підмайстра - на письмо, читання і рахунок. Для цього я запровадив недільну школу, що починалася по службі Божій.
Були й такі, що, вивчившись і відбувши п’ятирічний термін роботи, багли свободи. їх не здержували. Я їх розумів. Кожен має самотугом «проїсти» свою дорогу в житті. Такому давали в торбу книжку мандрівного цехового підмайстра. У ній мали класти відмітки власті, де зупинявся ремісник, цехмістери і майстри, які брали його на роботу. На відпусті мандрівець працював щонайменше три роки і вертався в свій цех, де мав право держати іспит на майстра. Ходили наші хлопаки Мадярщиною, Чехією, Галичиною, Трансільванією, доходили й до німецьких фабрик. Зазвичай саме з цих, обтесаних переходами й доучених чужиною, виходили найсправніші цеховики. Я знав це і всяко підохочував відлучення. Бо так доходили сюди нові віяння і нові засоби, так відкривався нам світ і ми відкривалися світові.
«Вони ні на що не вдатні, - казали про нас, русинів, чужинські пани. - Хіба що пасти овець, рубати ліс і порати картопляну нивку. Вони занехаяні й затуркані». Люди примирливо це приймали, підшіптуючи собі в пазуху: «Не ми такі, світ такий». Я хотів зломити позір і тих, і других. І дещо мені вдавалося.
