«Е-е-е, чекай, милий челяднику, це ж камінь живий. Аби розм’як, його, як і чоловіка, треба розігріти. - Мордко приніс гасницю і підніс до неї той дарабчик, та скоро передав його мені: - Ану тепер мацай. Видиш - подався, то є знак, що він тебе признав, готовий тобі служити. Лише до серця його не тули, бо стане воно м’яким, як котяче гівно».
Камінець пахнув гіркуватою квіткою, дуплом диких шершнів і чомусь церквою. Дорогою домів я стискав його обома долоньками, аби не захолов. Аби не розсердився на мене, недбайливого. Руки я тримав попереду, від серця оддалік. Я не хотів, щоб моє серце стало м’яким. Бо твердості в ньому й так було мало. Гуціли натруджені руки, а в скронях солодко гула наша прикінечна бесіда.
«Ти ще маєш глиняні гроші?» - запитав у воротях Мордко.
«Ні».
«Овва, виходить, ти вже нічого не годен купити в мене».
«Я можу ще їх наліпити».
«Не треба, не ліпи. Ти вже гідний справдешніх грошей. Завтра дам тобі істинний крейцер».
Коли дають - бери, коли не дають - чекай, коли дадуть. Роби так, аби дали. На розсвітанні я шпацирував до знакомитої кам’яниці, як вояк на денну варту. Мордко стояв біля колодязя і був не при дяці. Може тому, що мусив розлучатися зі своїм крейцером. А ще я боявся, що він полінується для цього дістати руку з поперека. Та він таки посяг у кишеню лахмана і витяг монету. Простягнув її перед себе:
«Здри, як цвіте на сонці. Золото і є сльози сонця. Тому люди й мають з ним стільки гіркоти... Йой, хмарця на мене!»
- монета зісковзнула йому з долоні і гулькнула, як пуголовок, уводу.
І моє серце впало за нею. Я прикипів до замшілої цямрини - на темному студенистому дні яскріла дрібна крихта. Мій крейцер, мої перші справдешні гроші. А Мордко аж завивав від розпуки:
«Громи небесні на мене, нещасного! Як я буду тепер пити з цієї криниці, знаючи, що там чужі гроші?! Як я буду змивати свою покірну голову й відпарювати свої смиренні кості?! Як я буду позирати в очі чесним людям, і найперше
- тобі?! Не буде мені спокою на старості».
Я не знав, чим би його втішити. Мозок мій гарячково булькав, як миловарня, а очі вхопилися за відро, приторочене до острішка.
«Пане Мордку, а що коли я вичерпаю студню?»
«Роби, що хочеш. Гроші твої, ти їм пан».
Колодязь теж був панський - з корбою і тонким ланциком. Спершу мені було навіть весело крутити колесо і хлюпати воду на плитняк дворища. Та Мордко нагойкав, що так я вчиню другий потоп і зволив носити відра на город. Стояла спека, і грядки пожадливо спивали воду. Я й сам її глитав нівроку, аби менше лишалося там. Руки деревеніли, а я все крутив і крутив вороток. Зазирав у кадоб, міряючи оком, скільки вершків відібрано від води. Ярочки між грядками вже виповнилися і Мордко звелів носити воду в сад.
«Що криниця, коли челядник добре прикладеться, то й море ложкою вичерпає», - підігрівав мене жид.
Я не знав, що таке море, мені б порадити зі стуцнею. Ми змагалися з водою: я черпав, а вона прибувала. Та все ж дно помалу віддалялося, а гріш жаданий ближчав. Коли відро зачерпнуло рінь, Мордко приніс вузьку драбину. Я спустився на денце, дрижачи тілом і цоркаючи зубами. Але в заколоченому глинищі втямити щось було марно. Мордко, як завжди, мав на все раду. Я взявся вичерпувати мул і цубрити його д’горі. Там висипав його в загородці й пересіював руками. Відро за відром. Доки на дні не здригнулося, як живчик на скроні, чисте жерело, що обпікало руку.
Тоді вперше серед білого дня побачив я звізди. Вони рясно кліпали в колі камінної цямрини, як срібні іскри на попівських ризах. Тоді ще я не знав, що на споді криниці все видиться таким великим, а зі споду - величним і значущим. Навіть звуки наземні тут гучать, як глухі дзвони. Сюди, в колодязну глибінь, долинула до мене й бесіда Мордка з жоною, що лицем нагадувала пліснявий гриб.
«Нащо ти собі зайшов із цим дурнякуватим гойчуком?»
- пискляво звідала вона.
«Він не дурний, Рифко, він добрий».
«Добрий - дурному брат. Мало на тебе робить дурнів дорослих?»
«Це зовсім інше, Рифко. Вони роблять, аби жити. А він
- щоб пізнавати. Я це читаю в його очах. Кортить вивідати межу його волі й терпіння. Мене ця забава дуже тішить. І трішки засмучує».
«Чому?»
«Тому що волі й терпіння в нього, виджу, як у цій бездонній криниці. І така ж чиста довіра до життя. Мала трава -роса велика. Такі люди з біди черпають радість, зі страху - сміх, а з болю - надихнения. Чуєш, дорога Рифко: це вони хазяї життя, а не ми, в котрих грошей як полови».
«Чи не казала я тобі, неборе, не пий зрана пиво, бо від пива голова крива. Знайшов чим журитися».
«Я з цього не журюся. Ба навіть тішуся».
«Це ще ліпше - тішитися якомусь чужинському виплодку».
«Не такий він нам і чужий, Рифко».
«Гойте, люди! Що ти мелеш?»
«А те, що виплодився він у нашій «Русалці». Куди, до слова, і наш шалапутний Мошко занаджується бити карти».
«Прикуси язика, не хочу й чути такі дурнота», - брязнула тацею об лавку.
Я не дуже розумів, про що вони говорять. Та й не до того мені було. Розпач, що крейцера немає, розривав мені зів’ялі від утоми груди. Та Мордко й зараз напоумив мене:
