«Те, що ми заслужили, не нам міряти. Є одна притча, Мошку. Був чоловік, який тяжко і много гарував. І одного дня обійшов він свою маєтність і сказав собі: чи в мене три горла і три шлунки; чи я кожного дня міняю чоботи й уйоші; чи я гадкую жити три життя?! Чи не доста мені змагатися й тиснути гріш?! Повні ж мої пивниці, бочки, засіки і скрині, набиті хліви худобою, а сідала птицею. Відтепер буду я собі спочивати в дорогих одежах, гоститися всмак і гуляти. А на рано він умер».
Мошко мружив хитре око, таке ж водянисте, як у його вітця.
«То мудрощі з вашого Письма. А в нашому такого немає. Наш Соломон, за котрого не було мудрішого, із золота їв, із срібла пив, та ще й не сам - із трьомастами полюбовницями».
«Еге, доки в печалі не вибив собі на персні «Все минає, і це мине».
«Бо так воно і є, пане Овферію. Все мине, і не лишиться після нас ані тіні, яку кладе на землю тоненька билина».
«Хтозна, Мошку, хтозна. І це нам не вільно знати. Але вернімося до вашої «Русалки». Купую я і корчму».
«Оя! Вгадую регулу справдешнього торговця, хоч ви й не нашого племені. На цьому папірці я випишу ціну. Не хочу вголос казати, аби не дочулася біда».
За годину я повернувся знову. Поклав на стіл капшук.
«Рахуйте, Мошку, і посилайте за нотарем».
«Одним духом. Та наперед цяпнемо собі мужіївського фурмінта. Пахне, як молоко русалки. Тепер це вже ваше. Іншому я не продав би. Кажу вам, як братові, як синові».
Його слова цідилися в погарчики разом з вином, їх чужість до мене не доходила. Дотепер я обходив корчму «Молоко русалки» глухими путиками, а зараз вона припадалася мені. І це недобре муляло серце і водночас тривожно втішало. Так, ніби я торкнувся мощей дорогої мені людини. Ми випили, і вино затеплилося в тілі сонячною живицею.
«Хочу вас дещо запитати, Мошку: яка вона була, ота дівчина з ціркусу?»
«Дівчина-змія? Даруйте мені, але її так усі називали».
«Кажіть як є».
«Що казати. Роки спливли. Я не пригадаю вже її твар, але очі... То були незвичні очі. Прозорі, як гірське скло. Ти заглядав через них у якийсь безмірний овид, з якого важко було вертати назад. Вона ж не кліпала і весь час мовчала. А сама позирала не на тебе, а через тебе, ніби в далечінь. Ті очі зачаровували. А як вона танцювала! Кожна частинка тіла трепетала, жила своїм життям. Здавалося, рука не знала, що робить нога, а нога нічого не знала про шию чи груди, чи живіт. Даруйте старому дурневі... Ти не встигав за тим устежити, бо то був танок не змії, а цілого клубка змій у людській шкірі. Воно й не дивина, що южного вабило бодай рукою дотягнутися до того чуда. Може, вам, пане, не до дяки те, що я просторікую?»
«Та ні, кажіть сміло».
«З Унгвара приїздили пани на її оглядини, і навіть з Паланку. Файні гроші лишали. Мій солодкий нянько просив карлика залишити дівча в корчмі, та щось не порозумілися. Не зійшлися в вартунку».
«Добре, Мошку, а тепер рахуйте свої гроші».
Корчмар брав кожен папірець двома руками і любовно перекладав до другої купки. Як та наростала, так і тиха радість росла в його драглистих очах.
«Але ж, пане Овферію, тут значно більше».
«То вам на обіцяного коника».
«Красно дякую, але я гадав, що ви мені гратулюєте його зі своїх стаєнь».
«Ви, Мошку, самі його виберете й купите. Може, зійдемося у вартунку...»
Жидок сумовито випнув губу: «Я вас розумію: плачене
- не трачене. Та звольте, паночку, й мені вас дещо зазвідати. Допіру я назвав ціну маєстатку, а ви нараз її прийняли, ще й накинули добрий вершок. Чому не торгувалися, як велить звичай, чому ви так щедро відпускаєте гроші?»
«Чому? Бо гроші, Мошку, як і ми, люблять волю. їх негоже давити. Відпустиш птицю, вона вернеться й буде тобі співати. А запхасш надовго в кліть - змиршавіє і здохне. Так і з грошима».
«Гай-гай, таке я вже чув замолоду від батька».
«Ви це чули, а я так роблю».
«Здогадуюся, шановний, що ви й зі мною так обходитесь із поваги до мого няня. Нехай Господь кріпить ваше здоров’я і напоумлює розум!»
«Мошку, для цього я їм много цибулі».
Ми щиро засміялися в один голос. Не як торговці, як прості люди.
Дорогою я вертався до його запитання. Я міг йому сказати про це більше і правдивіше. Мене ніколи не цікавили гроші. Але він би в це не повірив. І Мордко, його отець, не повірив би. Люди в цьому такі різні, навіть ті, що знають ціну грошам. Та далеко не всі знають їх сенс, їх приховану тайну. Таких, як Мошко, цікавлять самі гроші, їх питомість, твердість капшука. Мордка ж цікавило те, що і скільки за них можна купити. Так він купував собі полегкість від нероблення, повагу інших і втіху від множення статків. Мене ж не самі гроші цікавлять, а те, що за них можна поробити. Наскільки вони слугують моєму «чекану».
Старий мулла, котрому я копав водогони під Ефесом, повчав: «Заміряй собі життя на дев ’яносто літ. Перші тридцять вивчай ремесла й науки. Тридцять років мандруй і добувай маєтність. Решту тридцять - віддайся творенню, залиш світові й людям «чекай своєї душі». Бо це головний твій жалощ- скарб.
З грошима, міркую я, цей урок можна потроїти й подесятерити. Що й мірюся я робити.
