Був май, і були шапки цвіту над головою, а понад ними баня сизого неба. Сонце вставало в зеленому розсолі ранку. Доки відчинялися шинки, я встигав наловити плетінку раків, яку вимінював на жменю кукурудзяної муки чи пару-другу крумплин. Попасом збирав нанесене водою ломаччя, глушив рибу. Гупав тяженьким кругляком об пласке прибережне каміння, і звідти спливали дрібні, як мізинець, сікавиці. Добра з них була страва - з ложкою ропи, коновочкою висівок з-під жорна, з пучком насіченої черемші.
Коли Влена довгий час була в наймах, я живився коло вуглярів, що напалювали свої ямища за Поповою горою. Нарубані бучки лежма скиртувалися у викопаних ямах, обкладалися дерном, а затим у дірку пхали солом’яне перевесло й підпалювали. Дерево тліло, гнітилося. Закурені вуглярі, хижо поблискуючи зубами, шурували в ямі залізними ціпками, тулили до кагатів вуха, дослухалися, чи вугіль дозрів. А тоді розгрібали курну яму, вивітрювали і громадили закалені огарки на широкі вози. Штаєрські коні з волохатими ногами тягли їх у Шелестово, до ливарних печей. Я помагав їм і за це мав на день миску товченої квасолі. А солі - скільки баглося.
Ота квасоля колотилася на пахучій олії. Я знав, що є й солонина, видів її, та ніколи не куштував. А що вже казати про інші лакомини, котрі відкрилися мені нечеканим припадком. Як це часто буває в житті. Коли я вертався з вуглищ у город, перестрічні гадали, що я циганчук.
У прирічних обродах не раз траплявся мені дрібний чоловічок, порослий від самих очей. Зоддалік його довга до колін сорочка цвітно пістрявіла, як клин майського лугу. Він вандрував без видимого хосна, що незвично для нашого люду. Збирав травицю і ловив комашню, піднімав із землі грудки і клав їх до тайстрини, щось скубав на деревах, місив босими ногами намулище. А чи просто сидів до смерку на піщаній косі і проводжав очима хвильки намореної за день ріки. І замащена його сорочка лопотіла на вітрі, як човнове вітрило. Видів я його і при церкві, коли зрідка виходив з комори під дзвіницею і наставляв сонцю бліде чоло. А ми, діти, чекали подзвону. Хромий дзвонар, аби щоразу не лізти стрімкою драбиною, дозволяв ударяти в простий дзвін малим мадярчукам. Ті вивірками вихоплювалися на дзвіницю і бралися за мотузки. Дзвонар Кузьма помахував рукою, задаючи їм нуту.
Дзвін у слабеньких руках не мав тої густої сили, що зазвичай, але це не вадило їх лицям світитися погордою. Із дзвіниці вони не злізали, а злітали, як ангели. Аж пурхали над землею від щастя. То були панські синки. А ми, дітня жебрачих передмість, заздро ліпилися до огорожі й сумирно чекали, коли церківник змилосердиться й задасть нам якесь подвірне діло - визбирати камінці й листячко, вискубати з-під мура траву чи побілити прикоренки тополь. Після цього нас таки підпускали до масного мотуза, і, купно взявшись за нього, ми тричі дзвонили на вечірню. І лише по тому, як танув у кронах відлунок третього дзвону, ми влегшено видихали й набирали повні груди дзвінкого свіжака. А затим тихо кралися попідтинню на вулицю, аби не втямив нас отець превелебний, бо ми були «русинська прощава», голота. Ми знали своє місце і рано звикали до цього. Хоча нам після дзвоніння церківник клепав головою більш подячно, як мадярчукам.
Ми, підкарпатяни, прозвані угринськими руснаками, завжди будемо маленькою часточкою цього великого світу. Та коли чогось досягає малий народ своїми малими способами, то це має безмірну моральну цінність, як той удовиний гріш. Ми нічим не гірші від котрогось іншого народу в світі, а в дечому й ліпші. Нічого, що ми - малий народ. Це має і свої переваги: можемо ліпше пізнати одне одного, жити тісніше, можемо ліпше чутися дома. Та дуже важить, щоби малий народ між великими не лишався позаду і вносив свою частку до діла високої людяності. Ми теж хочемо дзвонити в дзвони світу. Як ті русинські хлопчики, що поборювали це право в чужомовних панчуків...
Це розуміння точиться ще з дитячих літ, звідколи я несподівано почув від того бородача з сумними очима: «Правда, що малі дзвони співають ліпше?»
Він промовляв до мене, як до рівні, перехопивши мій лакомний погляд на дзвіницю. Я не знав, що одказати йому. Співають дівки і п’яні, а щоб співали дзвони...
«Мені любиться, як гуде великий дзвін», - щиро зізнався
я.
«Грім ще гучніше грозиться, та хто’му радий. Чи гора, що кришиться. Чи коли зсувається в долину снігова лава, бритваючи дерева, як стебла... Не все, що гучить, щепиться до серця. А як заспіває маленьке потя, то й крижаний стовп тане. Або заціріпає свою співанку цвіркун у запічку, мій друг сердечний. Слухав би і слухав, аж спати шкода. А як густо дзвенить тиша, коли ніч переломлюється на день! Весь світ завмирає в чеканні - і живність, і ріка, і земля, і небо. І кров твоя гусне з нею, набирається чорноти. А далі ніч поволі вмирає і відроджується день. На початках він народжується в тобі, а далі розбуцжує й світ...»
Чудно він говорив. І сам був чудний. Тому я й пішов за ним.
