Як горіли очі в коморного, коли він брав до рук оту знахідку, наче щось дуже коштовне. Притьма побіг з нею до коменданта. А пожилець вежі одним лише позирком оцінив наш успіх і зник у чреві своєї комори, втративши до двору цікавість. А може, мав нагальнішу справу, ніж радіти за черваків у людській подобі, що проїли собі ще якусь ямку в землі. Під полуцень нам винесли плетену корчагу вина, запечену гуску з комендантської куховарні і марципани, що іскрилися на сонці цукром. Нас частували, як достойників. Та я тих лакомин не торкнувся, мене чекала інша страва, смак якої зі мною й донині. Доходив половини суботній день, і я попросив у Петра поволенку до понеділка.
«Ти, Ферку, тепер майстер і вільний робити, що хочеш».
Я знав, що хочу. І я не йшов, а котився під гору колесом. Доки не наздогнав мене тупіт важких копит. То надлетів у хмарині квіткових пахощів пан Лойко.
«Чув про твою прославу».
«Вона не моя, ваше добродійство. Добута завдяки вашим псам».
«Добре кажеш. І кастелян мене щойно відзначив - дав двотижневі вакації на рідну сторону. Але й ти заслужив. Проси собі плату, доки я тут».
«Мені нічого не треба, але прошу вашого зволення на погулянки з Паленим, коли пес не при службі».
«Добре, дам розказ. Але це мала відзнака. Ось тобі від мене ще», - підкинув угору срібняка. Я вхопив його на льоту зубами, щоб якось потішити капітана. Він справді пісно всміхнувся: «Скоріше вилазь із своєї нори і вертайся на псарню. Твоє місце над псами, а не під людьми. І затям собі: я двічі нічого не прошу».
Я вдячно вклонився. На торговиці я купив чоботята з черленого сап’яну. Слід на глині, що залишила Юлка, скочивши з коня, був мені за мірку Від Лойкового срібняка я відщербив лише талер, аби не порушити Мордкової застороги. І тепер у моєму поясі грілися вже два срібні флорини. Вони були спаровані. А я карався одинокістю.
Юлку застав удома, розтрушувала на бережку покіс.
«Бог у поміч! - поздоровкався. - Солома соломою, а сіно зиму годує».
«Ти б не був собою, аби не вколов хоч словом», -зашарілася лицями.
«Можу вколоти й вусом».
«А не боїшся, що вискубу?»
«Боюся. Та ще більше боюся, аби ти не проколола на стерні ноженята. На!» - поклав під стіжок сап’янки, шнуровані золотою ниткою.
«Йой! - скрикнула вона і заплющила очі. - Нараз забирай, бо я направду подумаю, що вони мої».
«Вони твої, Соломко. Я заробив їх для тебе».
Її очі перемінилися з молодого горіха на стиглий, потемніли: «Хто я тобі, щоб тратив на мене свій заробок?»
«Ти мені... ніхто... Бо я не володію й ниточкою твоєї сорочки. Навіть тінь твоя не належить мені. А при тому ти для мене все, бо моє серце повсякчас із тобою. Ти зрушила його, коли зачепила того ранку, і забрала з собою. То хто ти для мене, Юлко? Я й сам цього не знаю...»
Вона розпружилася, стала навшпиньки і з лукавинкою в голосі скомандувала: «Ану, чим ти там погрожував мене вколоти?»
«Потятко моє маленьке!» - придихнув я, бо вона затріпотіла в моїх руках, як перепеличка. Так перелячно билися під руками ці пташки, коли ми в дитинстві накривали їх у траві сорочинами. Її тверді губенята подалися, пом’якли й розкрилися, як у пташеняти. А волосся - аж дивно! - пахло свіжою соломою, прибитою коротким літнім дощем.
А потому ми їли вишні, поклавши голови в кубелечка прив’ялої отави. Вона годувала мене.
«Шкода, що миски немає, - сказала пришептом. - Але не біда», - розстебнула сорочку до пояса і насипала собі ягід на твердий живіт, як на таріль. Я тягнувся губами й збирав їх, глитаючи від хвилювання й кісточки. Густий сік стікав виярочком до пупка і я злизував цей терпкий струмочок. Коли я виїв усе з того духмяного тареля, на білих горбиках залишилися лише дві тверді ягоди сосків. І я з незнаною доти пожадливістю потягся до них. А вона ще й збитошно нашіптувала мені на вухо співаницю:
«Наварила лободи та й без солі, без води,
З рака масті натопила та й вечерю посмачила.
Сип солі, яка буде, бо вже легінь їсти буде».
(Я не святий, я знався з жінками, з нашими й чужими, що дарували мені крихти радості по світах. Вони по-свосму любили мене, і я віддаровував їм ласкою, бо як інакше може бути між людей... Але доки віку, пам ’ятатиму таїнство того гріховного причастя з таці засмаглого дівочого живота. Тоді ми довго не могли розліпитися, навіть одягаика не вадила нам. Та люди, як би не жадалося їм цього, не можуть в солодкій млості тілесного поклику зіллятися назавжди. Нарізно сотворено чоловіка і .жінку, і нарізно вони мають пройти свою земну путь, лише в короткі щасливі миті стуляючись водно).
Я розповів Юлині про нашу знахідку, а головно про тс, іцо напоумив мене на це той чудний арештант. З його поради все пішло в нитку.
«Виходить, Соломко, що цей дарунок не стільки від мене, як від нього, - показав я на чобітки. - Недурно ти його підгодовувала».
«Не смій так казати. Дати потребуючому - як у Божу руку покласти. Той сердешний не йде мені з голови. Вони його в темниці тлумлять, а він їм ще й помагає».
«Він помагає не їм, а нам. Ми його обдарували, то він і віддячився».
