Вона стягла через голову сукенку і лягла на простелений плат, що тлумно пахнув луговим цвітинням. І завмерла. Як свіжотесана з яворини колисанка, біліло її тіло; як дві головки цукру, твердо стояли її груди; як порожнє гніздечко вивільги притих горбик її живота. Я потягся до неї, як дитина, що вперше береться за бильця колиски. Я шукав її губи, як самого себе шукав у цьому заплутаному світі. Я хапав губами її груди, як щеня материну цицьку. Вона прийняла мене, як приймає земля очікуваний дощ; як нора приймає звіра після ловів; як підбережна вирва приймає на ніч рибину. Її волосся злилося з соломою, а потемнілі очі - з ранніми сутінками. Спокійне чоло світилося проти місяця, зате скусані губи ламалися в беззвучних зойках.
Дихала вселенською тишею наша солом’яна палата, лише далека миша десь цигикала свою пискляву нуту. Ніч
текла повільно, безконечно, застигла, як наша радість, загусла в бурштинову смолу насолоди.
«Тебе там не зголосять у розшук?» - бережно простромив тишу її голос.
«Нині там учта до рана, гадатимуть, що я десь загубився в юрбищі».
«А ти не загубився, хлопче?»
«Мені здається, що я лише тепер знайшовся».
Але треба було збиратися. Ми виступили надвір, обв’язані одним платом. Я зілляв себе з відра, вона теж нахилилася під струмінь. Місяць ласо облизував її духмяне мокре тіло. Я одяг своє ледь підсохле цуря, потім довго пив воду, аби затягнути час. Хотів щось сказати їй на прощання, але вона затулила мені губи пальцем: «Нічого не кажи. Слова
- полова». Я мовчав, сушив губами її вогку солом’яну каблучку.
І раптом Юлка скрикнула: на землі розпанаханий надвоє лежав мій рак-неборак. Поряд скубала травицю кобила Моца.
«Це недобрий знак, - скорословом шепнула вона. -Хтось чи щось хоче нас роз’єднати...»
«Ти віриш у бабські брехні? Тепер, коли ми в’єдно, як перст і ніготь... Коні ненавидять раків. Він цабав у траві, а Моца розтрощила його копитом. От і всього».
«Йди», - якось відсторонено мовила Юлка, і це слово захолодило мене більше, ніж мокра одежа.
Я йшов, зупинявся, прислухався, чи вона не кличе; тупив руки до розпашілої тварі. Руки пахли нею. Ноги несли вперед, а сам я лишався десь іззаду, мене направду тягнув непереборною силою той зарічний горб, ота дурман-вишня. А треба було бігти, бо мене чекала знакова дичка.
Дичка несвободи.
Як я й гадав, ніхто мене не похопився нагорі. Водосвятки вирували в замку до світання. Гонведам привезли ще й дівок з куплераю. А вина тої ночі було випито більше, ніж води. Хоча вода таки була добра. Що настуджена глибиною, а що чиста - аж біла. Може, тому, що насподі залягав білий, як крейда, пісок.
«Це засвідка того, що в передні часи тут хлюпотіло море,
- розсудив Петро Солома. - В річкових ковбанях теж можна напасти на такий пісок».
Роботи для Петра вже не було, а я ще залишався, бо про вихід із лазу змовчав. Того вимагав мій замисел. У майстровій коробиці з приладдям я знайшов те, що треба. Відтяв із мотка десять аршинів шнурка, прив’язав до залізка і в слушну хвилину метнув у баштове вікно. Нараз виглянула патлата голова, я змовницьки кивнув.
Біда була з напилком, що був завдовжки з долоню. Майже такими були й вічка ґрат. Якою б не була моя влучність, я міг не поцілити з першого разу. Напилок я обмотав промасленою биндою, настромив на нього дерев’яне руків’я. І для роботи зручно, і мені для кидка -летітиме, як ніж. До затерплості рук ми вправлялися з такими самочинними ножиками в дитинстві! Жбурляли їх і в стовбури, і в щурів, і в птиць.
Я дочікувався пори перших сутінків, коли вартовий зачиняє знадвору віконниці. Як тільки він піде за довгою палицею, напилок має залетіти у вікно. На це я мав хвилину-дві часу.
Я свого дочекався. Все тяглося своєю чередою: зміна варти, в’язання пса, гонвед іде за ліхтарем та жердиною з гаком. Мій напилок кругом летить через двір і глухо вдаряється в прут решітки, падає під стіну. Я це передбачав, та мав ще півхвилини на другий кидок. Пружним скоком підлетів до вежі, потягнувся до напилка і... м’який чобіт притис мою руку до горбатого бруку. Я скоріше носом учув, ніж побачив, хто це. Пан Лойко! Не встиг підвести на нього очі, як гонвед іззаду вдарив мене в потилицю кольбою кріса. Я впав лицем на камінь. Крізь болісні памороки пробився рипучий голос: «Чи не казав я, що капітана Лойка можна обдурити лише раз. Та й ото, коли він сам схоче... Кличте сюди старшого сторожі!»
Невідомо, скільки часу мене морили в ямі. Якогось вечора я змігся на силі й потяг тіло до дверей. Попросив води. Звідти прохрипіли по-мадярськи: «Хочеш пити -поможи собі. Там є порожня миса, ге-ге-ге...»
А вранці двері вискнули і впустили в затхлу темінь клин світла. На нього ступив пан Лойко, повнячи барліг пахощами матіоли. Ніч подарувала йому ще одну квітку від панії, він застромив її в нагруцну петлицю. Завидна вірність самому собі, своїй вдачі. Про це він і хотів наостанок сказати мені.
