Іван не сказав нічого: шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками — і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, пописане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі і очах лежала чорна туга. Трясучись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла — побігла до брами.
— Чи можна бачити смотрителя? — спитала вона часового.
Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, — швиденько забряжчали ключі, загарчали засови... Брама розчинилася, упустила стару — і знову зачинилася.
— Ви чого? — спитав її неласково худий, шолудивий смотритель.
— Побачитись з сином.
— Опізнилися, матушка!
У старої щось покотилося по щоці... То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?.. Смотрителеві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!
— Опізнилися, кажу, — знову мовив смотритель і одвернувся.
— Боже ж мій! Коли ж мені прийти?
— Прийом до обіду тілько буває.
— Я ж здалека приїхала... за сотню верст забилася. Змилосердіться надо мною, — кланяючись прохала стара.
Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.
— З ким ви хочете бачитись? — спитав помовчавши.
— З сином... з Петром Телепнем.
— З Телепнем? — спитав смотритель таким голосом, що аж у серці похолонуло.
— Еге... з Петрусем; з моїм єдиним сином.
— З ним не можна!
— Зовсім не можна? — ледве вимовила стара.
— Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочете разрішеніє, то до обіду можна.
— У кого ж те разрішеніє брати?
— У полковника... — І смотритель сказав прізвище.
— Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я приїжджа людина... у мене немає нікого знайомого, хто б указав.
— Язик, матушка, до Києва доводить!
Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла — і, хитаючись, пішла назад.
— Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають... — ридаючи казала вона своєму непривітному машталірові.
— Я так і знав! — гукнув той. — Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника... Господи Боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись.
— Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити...
— Сідайте хоч скоріш! — змилосердився Іван.
Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней — і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях...
Чи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, примчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з’ївши крихти хліба з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?
Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко... Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам’яна гора, навернули чорні думки, — мов гарячою сіркою пекли його серце, — залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів’ю, покосилися; лице пожовкло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Петро? Нічого не думав — і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.
Вечір спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати устала і мала була іти до брами, та часовий не пустив.
— Атваливай! атваливай, матушка! — крикнув він.
— Я до сина, — простогнала стара. — Ось бумага, що можна з ним бачитись.
— Сегодня поздно. Завтра, матушка.
І заходив москаль, як та машина, коло воріт... раз-два! раз-два!
«Не піду ж я від тебе, лихе місце, що скрило мого сина... Буду я тут цілу ніч білого світа виглядати, того щасливого часу дожидати, коли побачу тебе, мій сину, моя єдина дитино!» — не словами — сльозами промовила сама собі мати і пішла до візка.
Ніч далі та далі насувала; туман густішав та темнішав. Світилися огні по хатах, віддаючи крізь туман жовтими кружалами. Заблищали вікна у тюрмі, мов окате страховище сотню очей визвірило.
— Коли б я знала, моя дитино, котре то твоє віконечко, я б з його цілу ніч очей не спускала! — мовила стара, глянувши на тюрму.