Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем — і... як сніп, повалилася мати додолу.
— Ге-е-е...е-ть! — скрикнув Петро, натягуючи на голову сірячину, і кинувся до порога.
— Виведіть його! — крикнув смотритель на москалів.
Двері розчинились — і Петро спрожога вибіг. За ним побігли два москалі, що привели його.
— Води! — скрикнув смотритель. — Води! помочі старій!
Принесли води, збризнули — ні волосиною не повела. Розняли ножем зціплені зуби, линули у рот води. Забулькотала вона у горлі, — стара похлинулася, здригнула — і розкрила очі.
— О-ох! — мов з-під землі, вирвалось з її груді.
Ще раз збризнули на неї води, ще... Стара підвелася, сіла. Голова у неї, наче в п’яної, хиталася, не держалася на в’язах.
— Підведіть! — скомандував смотритель.
Підвели стару, посадили на стулі. Вона притулила свою голову до холодної стіни і тяжко зітхала.
— Матушка! а, матушка! — обізвався молоденький москаль. — Напейтесь водицы.
— Ох... о-ох! — стогнала стара. — Сину мій... сину!.. — Сльози градом котилися з очей.
— Водицы испейте, матушка! — умовляв москаль, підводячи кухоль до її рота. Стара сьорбнула, ледве ковтнула.
— Що ж мені тепер робити, бідній? Що мені казати, безталанній?.. — ламаючи руки, мовила вона безнадійно.
— Їдьте додому, — сказав смотритель. — Що ж вам тут робити? Ви бачились з сином? Бачили, який він... Ми його переведемо у больницю.
Стара затіпалася, облилася слізьми, устала — і ледве-ледве подибала до порога.
— Провести! — гукнув смотритель.
Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли і за браму.
— Эй, ты! как тебя зовут? — гукнув москаль на машталіра.
— І досі Іван. А що? — озвався той.
— Иди-ка, помоги довесть старуху до места.
Іван підійшов і взяв стару під другу руку.
— Не выдержала, бедная мать!
— Зомліли?.. — спитався Іван.
Довели стару до воза. Підняли, посадили.
— Що ж мені робити з нею? — питався Іван, дивлячись на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.
— Вези, брат, домой, — одказав москаль.
— Куди ж ти її повезеш?
— Домой. Известно.
— Як же її повезеш таку за сотню верст? — безнадійно мовив Іван.
— Сотня верст! Да, брат, далеко!
— А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! — скрикнув Іван, чухаючи голову.
Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки повозка не скрилася з очей...
— Вот, брат, каковы бывают дела на свете! — промовив він до наступного часового.
— Мати? — понуро спитався той.
— Мать! — зітхнувши відказав москаль і скрився за браму.
А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт.
Раз-два! раз-два!..
Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався і ховався під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки і почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила — як журба пекуча, на всю тюрму... Плачем бриніла вона у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню...
— Ага!.. ого!.. — радіючи скрикнув Петро. — Товаришу щирий! і яким тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано... Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..
Петро схопився; заплескав у долошки; забігав по хаті.
— Поїдемо! поїдемо!.. Тільки от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий... Одначе не біда! Я прив’яжу себе, щоб не хитатись.
Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки... Де-е-р-р! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.
— До чого б тілько прив’язатись? Ага! Ось до сії дошки...
Руки у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю обкрутив кругом шиї.
— Саме добре! тепер гаразд!.. Одчалюй тепер!.. одпихай, брате!..