Лікар глянув на нас, немовби хотів, щоб всі ми забиралися з кімнати геть. Та, мабуть, передумав і кинувся до мавпочки. Зміряв їй температуру, порахував пульс, обстукав, зазирнув у горло і довго вислухував трубкою дихання. Мавпочка вела себе напрочуд гарно: вона довірливо дивилася на лікаря зляканими очима і навіть без ложки показала йому горло.
Поскубуючи борідку, доктор Гелбрейт з величезним інтересом споглядав свого пацієнта, зовсім забувши про те, що в кімнаті повно людей, які уважно стежили за кожним його рухом Анджелло шепнув мені:
— Дядько Віта вважає його чудовим лікарем.
А лікар, опам’ятавшись від глибокого замислення, склав два рецепти і жартівливо надписав: «Містеру Ніку Антонеллі». Потім склав свої речі в саквояж і сказав:
— Приймати через кожні чотири години. Тримати хворого в ліжку; гарячі припарки вранці і ввечері; годувати рідким, але споживним. Це чудовий екземпляр північноафриканської макаки. Та, на жаль, всі вони слабогруді. У нього двостороннє запалення легенів. На добраніч.
З тим і пішов. А дядько Віта біг за ним через всю вулицю, пропонуючи гроші. Та старий не взяв жодного пенні, бо привів його до цього незвичайного хворого лише глибокий науковий інтерес, тобто те, що я часто відчував, сидячи біля мікроскопа, що пізніше стало пристрастю мого життя і приносило мені найбільші радості і насолоди. Я пишався цим похмурим шотландським лікарем, з яким ріднила мене національна приналежність і взаємність інтересів. Яким достойним усе було в ньому в порівнянні з оцими метушливими південцями!
Всі трохи оживились після приходу лікаря: тепер хоч знали, що треба робити. Я побіг до аптеки по ліки. Місіс Антонеллі і Клара заходились готувати припарки; а дядько Віта — власноручно варити суп з курчати. Та мавпочка проковтнула тільки ложечку молока. Після ліків вона почала дрімати, і ми навшпиньках вийшли з кімнати.
Я добре знав, що таке запалення легенів, і тому був певний, що Антонеллі не зовсім уявляють собі всі ускладнення цієї хвороби. І справді, на ранок Ніколо стало гірше. Він весь горів і жалібно вищав, кидаючись у ліжку, над яким схилився дядько Віта. За цілий день він ледве проковтнув ложечку бульйону, а ввечері почав дихати хрипко й уривчасто.
Під кінець тижня Ніколо погіршало ще дужче і в домі панувала тоскна тиша, яку лише іноді порушував плач жінок та несамовиті крики дядька Віти. Відкинутий Гевіном, я поділяв гірку долю разом з членами сім ї Антонеллі. Я став немовби пажем маленького Ніколо. Щодня о третій годині приходив дідусь, — дуже серйозний і гідний, — щоб висловити своє співчуття. Він чекав у вітальні, сподіваючись, очевидно, перекинутися словом з Кларою, — ну, а в крайньому разі, з місіс Антонеллі: в надії, можливо, ще й пригостять склянкою «Фраскаті» — для підтримки духу. Та навкруги вже повівав холодний вітерець! Містер Антонеллі холодно вислухував співчуття і зовсім не збирався зігрівати їх пляшкою «Фраскаті».
А мавпочці ставало дедалі гірше. Бідний Ніколо вже ледве дихав і так схуд, що на ньому лишилися самі кістки. Навіть лікар поставив на ньому хрест. Містер Антонеллі збирався вже закрити «Салон» і розкидати солому перед будинком.
В суботу дядько Віта з ненавистю глянув на містера Антонеллі, і Анджелло переклав:
— Він каже, що тільки бог може врятувати Ніколо. Тому ми всі повинні благати в нього чуда. Тато мусить піти до патера Роша і ублагати його відправити месу за врятування мавпочки. Монастирські сестри хай дев’ять днів б’ють поклони, а потім прийдуть сюди і моляться за Ніколо. О боже, які страшні речі каже він таткові!
Містеру Антонеллі зовсім не подобалась покладена на нього місія. Та дядько Віта був тепер повним господарем у домі, а маленька мавпочка якимсь чином перетворилася на божка, від якого залежала доля всієї сім’ї. Тому містер Антонеллі схопив капелюх і повільно вийшов.
Другого ранку, в неділю, патер Рош об’явив з кафедри собору Святих Ангелів, що буде правити месу на прохання містера Віти Антонеллі. Я був ображений тим, що він не назвав Ніколо на ім’я, але згодом заспокоївся, бо того ж дня в дім Антонеллі прибули матушка Елізабет-Джозефіна та одна з монастирських послушниць. Антонеллі щедро жертвували на храм, і обидві черниці з усіх сил намагалися допомогти. Всі ми поставали у вітальні на коліна й тихо, щоб не потривожити помираючу мавпочку, почали читати тридцятиденну молитву та «Мемораре».
Назавтра, сирого й непогожого понеділка, Ніколо був при останньому подиху; від початку його хвороби минуло рівно дев’ять днів. Тепер дядько Віта вже нікого не впускав у кімнату хворого, він сам сидів біля ліжка мавпочки і ні на хвилину не залишав його. Але того ранку, о дев’ятій годині, незабаром після мого приходу, він вийшов з кімнати і, увійшовши до вітальні, дем всі ми сиділи, наче схиблений, тицьнув пальцем у Клару.
— О святий Йосип! — жалибно пропищав Анджело. — Він каже, що Клара одна у всьому винна і що вона зараз же, негайно, повинна піднятися на триста шістдесят п’ять сходинок. У цьому вся наша надія!