Пізно ввечері з будинку адвоката Мак-Келлара вийшов схвильований житель невеличкого міста — ссавець виду Homo sapiens[25], коротко кажучи, хребетне, в жилах якого, однак, тече гаряча кров, — злощасний Роберт Шеннон. Хоч цій своєрідній двоногій істоті й минуло вже вісімнадцять років, вона ще не загартувалась і не дозріла. І тепер, втішаючись спокійною красою ночі, величної ясної ночі, коли в небі лагідно сяють зорі, а на землі співає його серце, хлопець дивиться перед собою, схвильований і розчервонілий.
Майбутнє широко розстилається перед ним. Сухий шотландець-адвокат, який так довго розмовляв із ним, буде його опікуном і порадником, його другом. Роберт ніколи більше не повернеться на котельний завод. На початку нового семестру, наступного місяця, він поїде до університету, житиме там в студентському гуртожитку, з насолодою зануриться у вивчення медицини. Біологія... практична зоологія... такі магічні назви викликають у нього фарбу на щоках. Він уже відчуває задушливий запах формаліну і канадського бальзаму, бачить довгий ряд цейсівських мікроскопів з чудесними лінзами на шарнірах: над одним з цих мікроскопів сидітиме він всупереч пророкуванням бідолашного містера Сміта, якого він радий буде знову побачити. Подумати тільки! Та йому, певно, — якщо пощастить, — уже на першому семестрі дозволять зробити розтин морського собаки — mustelus canis!
Так, майбутнє, світле майбутнє розстилається перед ним. Рейд і Алісон від’їздять, але й він їде... Роберт Шеннон доведе їм, що він не приречений бути невдахою. Його почуття до Алісон дещо змінились: віднині він буде стримувати себе. Може, в житті великого зоолога нема місця для жінок? А може, одного чудового дня у Відні, коли славетна примадонна виконуватиме головну роль в опері «Кармен», суворий, підтягнутий лікар, з стрічкою в петельці та невеличкою, акуратно підстриженою борідкою, тихо увійде за куліси...
Ні, ні. Ці мрії належать порі юнацтва, яку він залишив уже позаду. А попереду... робота... серйозна і чудесна робота в лабораторії.
Але, стривайте... ще часинка, ще один штрих, що показує вагання цього несталого характеру. Ідучи Костьольною вулицею, він бачить праворуч себе похмуру й непривітну громаду зневажуваного ним собору Святих Ангелів. Йому нічого там непотрібно — цьому ясному розумові. Більше не вдасться його обдурити. Він хоробро встояв проти всіх підступів патера Роша, який намагався повернути його в лоно церкви. Навіть відчай не змусив його стати на коліна... Минув той час, коли він блукав з зав’язаними очима. Тепер він на шляху до того, щоб стати людиною свободомислячою.
І однак, коли він якнайменше чекав цього, могутня сила подолала його. Запам’ятайте: він прочитав багато книг — від «Походження видів» Дарвіна до «Життя Ісуса» Ренана, він сміявся з байки про Адамове ребро. Але те, що бентежить його зараз, в’їлося йому в кров, у кістки, в самий мозок його, і буде мучити його, мабуть, до самої смерті.
Скільки ще разів цей Роберт Шеннон переходитиме від апатії до завзяття, скільки разів життя підноситиме його, а потім скидатиме вниз! Скільки ще разів він буде миритись або сваритись з тим, до кого спрямовані всі людські сподівання! Але тепер він відчув раптом потребу повідати лункій тиші про той захоплений стан, в якому перебуває його душа. Йому раптом захотілося вилитись у вдячній молитві. І з палаючим від сорому обличчям він ринув у морок церкви.
Правда, пробув він там недовго. Можливо, тільки засвітив копійчану свічку або промурмотів кілька нерозбірливих слів перед похмурим вівтарем. А може, й цього не було. Та коли він вийшов з собору, жмурячись від яскравих зірок і північного сяйва, то пішов швидко, упевнено, і звук його кроків лунко віддавався в порожній окрузі.