Поки всі хвилювалися, марно намагаючись вгамувати дядька Віта, дозвольте мені дати невелике пояснення. Ця добра проста душа — уродженець сонячної Італії і хранитель всіх забобонів середньовіччя, який міг раптом зупинитися посередині бруківки на галасливий головній вулиці і, закинувши голову в чорному капелюсі з широкими полями, що падають на очі, втупитися в чудове небо, населене святими та мадоннами, — вигадав собі тут, на цій чужій для нього землі, найдивовижніший обряд, я б навіть сказав, випробування. У Замку на скелі — історичному монументі, про який я вже згадував, колишній фортеці зі старовинними гарматами, що охороняли вхід до дельти (колись її захищали Брюс і Воллес, а тепер це була всіма забута святиня, просто пам’ятка старовини), ззовні йшли круті гвинтові сходи, що вели від спускних ґрат унизу до зруйнованого кріпосного вала вгорі, які складалися рівно із трьохсот шістдесяти п’яти сходинок — по сходинці на кожний день року. І ось яке випробування вигадав для себе дядько Віта: він підіймався цими сходами навколішки, на кожній сходці зупинявся і читав «Ave Maria».
Через десять хвилин ми з Кларою вирушили під дощем до замку. Ця грішниця і гордячка Клара ледь не непритомніла при одній думці про майбутні тортури і ганьбу. Але дядька Віта не можна було не послухатися. На вулиці було занадто сиро, щоб Анджело міг супроводжувати її, а тому попросили мене скласти їй компанію і «постежити» за тим, як ця красуня буде приносити покаяння. А якщо звідкись раптом вирине гід або з’являться екскурсанти, я мав негайно попередити її, вона швидко піднялася б із колін і, спершись на фортечний вал, зробила б вигляд, ніби милується околицями.
Однак у замку було порожньо — всіх прогнав дощ, жодного цікавого не було поблизу. Ми вирішили, що я теж маю пройти через випробування. І ось поруч, зупиняючись на кожній сходинці, щоб сказати «хвала тобі, богородице», та відмахуючись від допитливих галок, ми, наче краби, поповзли вгору сходами під непривітним мокрим небом. Клара, хоч і була неабияк усім цим засмучена, завбачливо захопила із собою подушечку і маленьку парасольку. Я ж не подумав про це, а оскільки прикритися мені було нічим, незабаром промок наскрізь і здер шкіру на голих колінах, але ми лізли все вище і вище під проливним дощем, лізли через силу, палко молячись, відмахуючись від галок, що кружляли над нами, й тривожачи тіні Воллеса та Брюса, а також всемогутнього господа Бога.
Нарешті випробування закінчено, ми дісталися до верху. Я ледве стояв і майже нічого не бачив, бо Клара в останню хвилину — суто випадково, але від цього анітрохи не менш боляче — ткнула мені парасолькою в око. І все-таки ми досягли мети, піднялися на триста шістдесят п’ять сходинок. І зі свідомістю, що гідно виконали свій обов’язок, повернулися в «Салон».
Із того, який мученицький вигляд напустила на себе Клара, я зрозумів, що вона чекає визнання свого подвигу. Але вже, звісно, вона ніяк не очікувала тієї несамовитої радості і тих похвал, яки звалилися на неї біля порогу. Двері відчинилися — і все сімейство кинулося їй назустріч. Як їй дякували! Як усі раділи! За цей час у мавпи сталася криза. Пізніше я сам спостерігав і дивувався, яка вражаюча зміна настає у хворого після закінчення легеневого захворювання. Раптова і магічна... Не дивно, що дядько Віта вирішив, що сам бог заступився за нього. О двадцятій хвилині на дванадцяту, тобто в ту саму мить, коли ми досягли останнього щабля,— хоч я вважаю, що саме тоді, коли Клара ткнула мене парасолькою в око, — Ніколо раптом перестав задихатись. На лобі в нього виступив холодний піт, він посміхнувся до дядька і поринув у сон.
Після цього мавпочка почала швидко видужувати. Я й тепер пам’ятаю, як дядько Віта радісно заявив:
— Сьогодні Ніколо з’їв перший банан.
Дядько Віта знову зайняв підлегле становище в домі Антонеллі, в якому відновилися старі порядки. Кларі зшили кілька картатих платтів, черниці отримали багаті подарунки, а патер Рош — щедре пожертвування на новий вівтар. Лікарю серед ночі послали три ящики маринованих абрикосів, бо його служниця сказала, що він їх дуже полюбляє, до того ж зарані знали, що він відмовиться від гонорару.
Тільки до мене, непомітного, але корисного помічника, ставлення чомусь змінилося, стало холодним і байдужим. А хто, як не я, своїми голими коліньми допоміг статися чуду? Хто нишпорив по луках і гаях, щоб роздобути хворому зелених гусениць, які він так любив? І за все це ні слова, ні грана подяки! Навпаки, я став примічати сердиті погляди, а коли ми з Анджелло приходили з «Салону» в кімнати, розмова відразу ж уривалася. Знову подуло холодом. І скоро мені довелося пізнати гірку правду життя.
Одного дня, коли ми взяли мавпочку з собою на прогулянку, хтось дав мені такого стусана, що я ледве втримався на ногах.
— Не чіпай мавпочку, чуєш? — Я стрівся поглядом з розлюченим женихом Клари. — Нічого лазити тут! Забирайся! Геть звідси!