Неділя. Надходить північ. Дідусь помирає. Це відчувається в повітрі кімнати, де я сиджу біля його ліжка; відчувається у всьому сплячому будинку, — навіть в самій ночі, за межами будинку. Цілісінький день ждали кінця, і всі поводили себе відповідно: внизу Мардок і Джемі розмовляли з батьком приглушеними голосами; Кейт шикала на свого синка, щоб той не кричав, граючись у м’яча на подвір’ї; бабуня ходила навшпиньках і пекла силу-силенну коржиків. Це зветься «чекати кінця», і сімейство пішло спати з почуттям шанобливого розчарування: як довго «тягне» цей старий! У нього ж були вже три удари, один за одним, і лікар Гелбрейт попереджав, що він недовго проживе. Ніхто не став заперечувати, коли я попросив дозволу перебути з ним ніч; всі визнали за мною це право — адже я був завжди такий відданий йому; та це й вигідно: кому ж хочеться позбавляти себе нічного спочинку!
В кімнатах стоїть ляклива тиша: хоч я й скачав штору і розчинив вікно, душне повітря беззоряної ночі не дає полегшення. Дідусь лежить на спині; він уже не хрипить, а тільки ледве чутно дихає; щоки в нього позападали, і рот розкрився. Перш ніж піти спати, бабуня обтерла мокрою губкою його лице, що вже загострилось, зачесала сиве волосся, і на якусь мить стала переді мною тінь того, хто востаннє у всій своїй пишноті появився на виставці квітів. З літами це тіло перетворилося на руїну, проте не стало жалюгідним.
З сумом споглядав я дідуся: як все-таки добре, що він розв’язує важку проблему найлегшим шляхом; я мимоволі замислююсь над тим, що для нього, певно, вже настала та година, коли людина зважує цінність життя. Яких тільки безумств, яких прогрішень не натворив він! Ніхто краще за мене не знає його слабостей і дивацтв. Я з жахом виявляю в собі, механхолійному й дурному хлопчиськові, риси, успадковані від нього.
Очевидно, я задрімав біля його ліжка. Розбудили мене якісь дивні звуки: дідусь намагався щось сказати. Я схилився над ним і зумів розібрати тільки одне слово:
— Вина...
То не було каяття помираючого або звернення до верховної сили. Дід мав на увазі напій, до якого давно звик і в якому відчував зараз гостру потребу. Це навряд чи піде йому на користь, але, оскільки лікар не потурбувався накласти на вино заборону, я навпомацки спустився вниз і розшукав у буфеті куплену, не без опору батька, пляшку — для тих, кого дідусева кончина приверне до нашого будинку, і хто, подібно до містера Мак-Келлара, «візьме участь» в похороні. Я налив у чашку трохи віскі — чистого, бо дідусь терпіти не міг, коли його розмішували, — і подумав про те, як зле посміялась з старого доля: адже він питиме те, що приготоване для його поминок.
А як він зрадів отій склянці віскі, хоч ледве її проковтнув! І випивши, промурмотів:
— М’ясо й вино...
Це були останні його слова. І я в цій випадковій фразі відчув глибокий зміст, короткий підсумок всієї його життєвої філософії.
Годинник пробив третю, я здригнувсь: від втоми мене хилило на сон. Дідусь помирав. Хвилина переселення в вічність наближалась. Раптом двері розчинились: увійшла бабуня, в очіпку й довгій нічній сорочці, з свічкою в руці, — інстинкт селянки, яка безпомилково, з священним трепетінням чує наближення смерті, привів її сюди. Цього разу вона не стала читати вголос розділу з «Гарних вчинків». Вона глянула на помираючого, потім на мене і мовчки сіла на моє місце, а я відійшов до вікна.
Відчувається наближення світанку: стрепенулась непосидюща пташка, починають проступати невиразні обриси трьох каштанів. Бабуня тримає себе чудово, хоч вона й боїться страшної примари, що причаїлася зараз в кімнаті, боїться самого нагадування про те, що й вона смертна. Але вона очистилась від зненависті. Злоба й ворожнеча, які панували в цьому маленькому світку, де жили ми троє, здаються тепер зовсім недоладними й далекими. За останні три місяці дідусь ослаб, а бабуня, навпаки, немовби зміцніла духом і піднеслась; вона не стала жалісливою, та, з сумом усвідомивши свою роль у житті, знову полюбила свого давнього друга.
Ну, от. Його не стало... Смерть людини в розквіті сил і здоров’я — страшна подія, протиприродний, непотрібний акт. Але цей дідуган стомився. Човен відчалює від берега легко, без плескоту. Бабуня дивиться на мене, киває і підводиться.
Я споглядаю, як вона підв’язує обвисле підборіддя, кладе на очі монетки — ще один селянський звичай. З глибоким смутком вдивляюсь я в обличчя, що навіки застигло в своїй нерухомості. Він уже прибув туди, де — видно там, чи темно, я не знаю, — не буде вже чинити своїх неподобств; він позбавився всіх своїх мучителів і гонителів — і насамперед самого себе.
Бабуня пошепки велить мені спустити штору. Розвиднюється: каштани більш виразно вимальовуються за вікном, лани випливають з мороку, на сході виникає шафранова пляма. Я гашу свічку. І раптом з ферми, що на горбі, немов знущаючись з погаслого життя, долинає зухвалий крик півня.