— Як хочете. — Мак-Келлар вийняв з внутрішньої кишені якісь папери. — Ось страховка. Номер — п’ятдесят сім тисяч чотириста тридцять... А от духівниця. Я прочитаю її вам.
— Навіщо? — Адамові увірвався терпець: педантична загайність юриста дратувала його. — Кому потрібні ці формальності? Я служив у вашій конторі, коли ви складали її, тому знаю все напам’ять.
Містер Мак-Келлар, здавалось, не чекав цього.
— Правильнішим буде, коли я все-таки прочитаю її. Я недовго займу вашу увагу.
— Звичайно. Будь ласка, — примирливо сказав батько.
Мак-Келлар надів окуляри і повільно, виразно прочитав духівницю. Це був стислий і короткий документ. Дідусь відписував гроші мамі, а на випадок її смерті — батькові.
— Чудово. — Батько задоволено зітхнув. — Усе гаразд. Тепер можна розпочати розрахунки.
— Ні, зачекайте! — Мак-Келлар майже викрикнув ці слова і водночас ударив об стіл своїм важким кулаком. Настала тиша. Низько схилившись над документом, він оглянув усіх присутніх; єхидна посмішка, яку він досі старанно приховував, зазміїлась у нього на обличчі; кошлаті брови зійшлися над переніссям. У нього був такий вигляд, немовби йому дозволили, нарешті, виказати дивовижну таємницю Він знову глянув на мене і дивився довго, з неприхованою добротою. Потім сказав:
— Тут є додаткове розпорядження, датоване двадцятим липня тисяча дев’ятсот десятого року.
У батька вирвався вигук, на який я навряд чи звернув увагу. Як ясно пам’ятав я той день — день смертельної скорботи, коли я втратив право на стипендію Маршалла і коли загинув Гевін.
А Мак-Келлар тимчасом продовжував, скандуючи кожне слово, саме так — скандуючи, неначе йому давало насолоду мучити батька, завдавати йому кожним словом нищівного удару.
— Цього дня, двадцятого липня, Денді Гау зайшов до мене в контору. Я зву його Денді, бо горджуся, що він був моїм другом. Він прямо спитав мене, чи може змінити умови страхування. Ми довго розмовляли з ним того дня, і все до останнього пенні — повторюю: до останнього пенні — він залишив оцьому юнакові, Роберту Шеннону, опікуном якого призначено мене, — на те, щоб хлопець міг закінчити медичний факультет в Уінтонському коледжі.
Мертва тиша. Я пополотнів; серце у мене стислось, а в горлі став клубок; я не міг повірити цьому: занадто часто зазнавав я поразок; це, мабуть, вибрик сліпого неба, яке спочатку намірилось піднести мене, щоб потім з усією жорстокістю скинути вниз.
— Ви, звичайно, жартуєте, — захникав батько. — Денді не міг цього зробити. Він не мав права.
Єхидна посмішка на обличчі юриста стала ще ширшою.
— Він мав на це всі права згідно з умовами страхування, хоч не міг ні закласти страховки, ні отримати по ній частину грошей; зате міг як завгодно змінювати свою волю і кому завгодно відписати гроші.
Батько жалісливо глянув на Адама.
— Хіба ж це може бути?
— Мама погоджувалась лише на такі умови. — Адам метнув лютий погляд на Мак-Келлара. — Він був не при свому розумі.
— Ні, він був при здоровому розумі два роки тому, коли робив це розпорядження. При такому ж здоровому розумі, як і ми з вами.
— Я опротестую цю духівницю, — зарепетував батько. — Я звернусь до суду!
— Будь ласка. — Мак-Келлар перестав посміхатись. Він грізно глянув на Адама, потім на батька. — Атож, будь ласка. Тільки даю вам слово: я поведу з вами жорстоку боротьбу; якщо потрібно буде, дійду до суду графства, до Верховного суду. Та я в самому парламенті порушу це питання! Але для вас це скінчиться погано, Леккі. Не бачити вам місця начальника міської каналізації! — Він помовчав, втішаючись цією мелодрамою. — Ваша дружина не хотіла брати грошей по цій страховці, хоч більшу частину внесків сплачувала сама. Щождо старого, то він не міг взяти звідси ні фартинга. Але він побажав, щоб гроші пішли на хорошу, корисну справу. І вони підуть на це, або мене не звати більше Дункан Мак-Келлар.
О господи, виходить, що все це правда... оцей чудесний дар дідуся, хоч він ніколи й словом не обмовився про нього? Я сидів, опустивши очі, ледве дихаючи; обличчя в мене сіпалось від напруги. І раптом я почув голос Кейт, відчув її руку на своїх плечах.
— Не знаю, що думають інші... а по-моєму, кращого застосування цим грошам і бути не могло.
— Правильно! Правильно! — гучно і радісно погодився Джемі.
Які вони милі — ця Кейт, з її поганим характером і гулястим лобом, і цей Джемі, що чесною тяжкою працею заробляє собі на прожиття... Сподіваюсь, що їхньому малому буде легше жити і зростати, ніж мені. Мак-Келлар склав папери і, підвівшись, звернувся до мене:
— Завтра о десятій чекаю на тебе в конторі. А поки що, ходімо проведеш мене. Трохи свіжого повітря тобі не завадить.
Неначе сліпий, вийшов я з ним на вулицю. В житті бувають такі хвилини, коли напружені нерви не витримують.