Сандра схиляє голову, заплющує очі й починає звірятися. Розповідає йому про аборт, про втрачене й віднайдене кохання, про те, яким способом сама себе картала.
Слова линуть з глибини її душі. Вона уявляла, що почуватиметься так, немовби позбулася ваги, однак усе інакше. Порожнеча в її душі, залишена після ненародженої дитини, заповнюється. Зарубцьовується болісна рана. Сандра відчуває, як щось у ній змінюється, як вона стає іншою.
— Я теж маю на совісті важку провину, — визнає Маркус. — Я позбавляв життя, так само як ти. Та чи цього досить, щоб вважати нас убивцями? Інколи вбиваєш, бо змушений когось урятувати або боїшся. У таких випадках треба судити інакше.
Його слова втішають Сандру.
— У 1314 році в Ардеші на півдні Франції чума винищувала населення. Скориставшись епідемією, зграя бандитів заходилася сіяти терор, грабуючи, ґвалтуючи й мордуючи. Люди були налякані. Деякі священики з гір, непідготовлені та малодосвідчені, вирішили об’єднатися проти злочинців. Узяли до рук зброю й воювали. Зрештою виграли. Чи ладен би був хто-небудь пробачити цим божим слугам, які проливали кров? Коли вони повернулися до своїх храмів, населення зустріло їх як рятівників. Завдяки такій охороні в Ардеші більше не скоювали злочинів. Відтоді люди стали називати цих священиків нічними мисливцями. — Маркус запалює одну зі свічок і подає її Сандрі. — Так само й ми не можемо засуджувати власні вчинки. Ми можемо тільки просити пробачення.
Сандра теж бере свічку й запалює її від тієї, яку подав Маркус. Потім обидва починають запалювати всі свічки, що стоять біля підніжжя Христа-Судді. Поки спалахують пломінці, Сандра почувається дедалі щасливішою, так само як передбачав пенітенціарій. Краплі воску знову стікають на темний мармур підлоги. Сандра, щаслива і спокійна, уже ладна повернутися додому. Фосфоресційне свічення слабшає. Зникають світні малюнки і глянсуваті орнаменти. Каплиця знову повільно біднішає на вигляд. Запалюючи останні свічки, Сандра кидає погляд додолу й бачить, що деякі краплі червоні. Вони утворюють вінець із темних плям. Але це не віск. Жінка підводить очі на Маркусa та зауважує, що з його носа тече кров.
— Дивись, — остерігає вона його, бо чоловік цього не помітив.
Маркус підносить руку до обличчя, а потім дивиться на заплямлені пальці.
— Зі мною іноді буває таке. Але потім минає. Щоразу.
Сандра дістає із сумки паперові хусточки. Маркус бере.
— Я спостерігаю в собі те, про що не знав, — говорить він, відхиляючи назад голову. — Дивуюся, коли відкриваю щось нове. Раніше такі відкриття сповнювали мене страху. І кровотеча з носа. Я не знаю, звідки воно береться, але мені це властиво. Тоді я повторюю собі, що одного дня, мабуть, це допоможе мені згадати, ким я був колись.
Сандра нахиляється до Маркусa та обіймає його.
— Хай тобі щастить, — говорить вона.
— Бувай, — відповідає Маркус.
Він лишався у Прип’яті ще протягом кількох місяців. Хотів упевнитися, що ніхто інший його не шукає. З останньою жертвою він мав довгу й копітку роботу. Сталося не так, як з іншими чоловіками, котрі після декількох годин катування говорили все. Йому знадобилося декілька днів на те, щоб примусити Мисливця розмовляти. Він хотів знати про чоловіка все, щоб ним стати. Дивно, але найважче було примусити його сказати своє ім’я.
Трансформіст поглянув у дзеркало.
— Маркус, — сказав він. Йому сподобалося.
Він прибув до міста три дні тому й винайняв кімнату в готелі. Будівля була стара, а з вікна виднілися похмурі дахи Праги.
Мав при собі багато грошей, забраних у людей, у яких він втілювався. А також украдений в останньої жертви ватиканський дипломатичний паспорт, до якого вклеїв своє фото. Згадані в документі особисті дані були фальшиві, адже не збігалися з інформацією, яку він дістав від жертви. Пояснення було просте: Мисливця не існувало.
Для трансформіста це була ідеальна обставина. Те, що він стане людиною, якої ніхто не знає, застереже його від ризику бути викритим. Але він ще не був упевнений. Мусив чекати й тому опинився тут.
Він передивлявся нотатки, зроблені в Прип’яті, — біографію людини, яка дала йому нову особистість. Тільки основна інформація, адже решту вивчив напам’ять.
Цієї миті двері номера відчинилися.
На порозі стояв старигань із втомленим обличчям, у темному одязі. У руці тримав пістолет. Не вистрілив одразу. Увійшов і зачинив за собою двері. Був спокійний і рішучий.
— Нарешті я тебе знайшов, — сказав гість. — Я припустився помилки і прийшов її виправити.
Трансформіст мовчав. Спокійно відклав аркуші на стіл. Він не боявся: не знав, що таке страх, його цього не навчили, був просто цікавий. Чому в цього стариганя сльози на очах?
— Я попросив мого найбільш тямущого учня, щоб він тебе вистежив. Але якщо ти тут з’явився, то Маркус мертвий. І це моя провина.
Побачив, що старигань у нього цілить. Трансформіст ніколи доти не дивився смерті в обличчя. Завжди боровся за життя. І тепер вирішив не дати себе вбити.
— Зачекай, — сказав він. — Ти не можеш так учинити. Це несправедливо, Девоку.
