Маркус думав, що це питання стосується і його. Амнезія стерла спогади, але не минуле. Що з ним відбувалося до того моменту? Можливо, у зошиті Федеріко можна знайти натяк на відповідь? У кожній людині є щось, що виходить поза свідомість, поза досвід і виховання. Іскра, яка визначає людину більше, ніж ім’я чи зовнішній вигляд.
Один із початкових етапів підготовки Маркуса полягав у звільненні від легковірності. Клементе змусив його розглянути справу Теда Банді, серійного вбивці з невинним обличчям. Той мав наречену, і приятелі описували його як привітного й щедрого чоловіка. Попри це він убив двадцять вісім осіб. Але, перш ніж його визнали безжальним злочинцем, Банді був нагороджений медаллю за порятунок дівчинки, яка мало не потонула в озері.
«Ми гравці битви, яка триває», — подумав Маркус. Вибір сторони, до якої маємо приєднатися, не може бути простим. Зрештою єдиними суддями є ми самі, і щоразу саме ми вирішуємо, чи прямувати за своєю іскрою, чи проігнорувати її.
Це доречно як для винних, так і для жертв.
З цього погляду останні три дні були дуже показові. Моніка — сестра однієї з дівчат, убитих Єремією Смітом, — а також Раффаеле Альтьєрі й П’єтро Дзіні опинилися на роздоріжжі й здійснили вибір. Вони знали правду й могли обрати прощення або помсту. Моніка обрала перше, решта двоє — друге.
Крім того, була ще поліціянтка, яка хотіла дізнатися, хто вбив її чоловіка. Чого вона шукала? Правди, що звільняє, чи можливості покарання? Маркус ніколи не чув про Давіда Леоні, що, як твердить його дружина, був убитий, коли провадив слідство стосовно пенітенціаріїв. Маркус пообіцяв, що допоможе їй розв’язати цю загадку. Чому він це зробив? Побоювався, що вона також обере помсту, хоч наразі не знала, як мститиметься. Хотів виграти на часі, відчуваючи, що ця справа якось пов’язана з іншими.
Усі люди, що стикалися із цими вбивствами, зазнали кривди, яка назавжди змінила їхні життя. Зло не обмежилося завданням удару, ушкодивши їхні душі, воно закинуло в їхні серця паростки ненависті. Люди, яким ніколи не спало б на думку позбавити життя іншу людську істоту, ставали сіячами смерті.
Однак щось у свідомості Маркусa не давало йому засуджувати тих, хто не задовольнявся пізнанням правди й не мирився з вироками долі, бажаючи помсти. Він мав із ними багато спільного.
Маркус подивився на стіну й прочитав два останні записи, що стосувалися подій у празькому готелі.
«Розбите скло». «Три постріли». Він додав ще один: «Шульга».
Що зробив би Маркус, поставши перед убивцею Девока, людиною, яка намагалась убити і його, позбавивши пам’яті? Чоловік не зараховував себе до справедливих. Чи можна пробачити когось, хто не заплатив за свої гріхи? Тому він не засуджував нікого, хто, прагнучи покарати злочинця, сам скоював злочин.
Ці люди дістали велику владу, а тим, хто дав їм її, був пенітенціарій.
Маркус не знав, що думати. Він бачив у цьому зраду, але відчував і величезне полегшення, збагнувши, що не лише він має цей талант. Він ще не знав, що саме підштовхує таємничого пенітенціарія до дій, але розуміння того, що за кожною дією стоїть людина, скерована Богом, давало йому надію на порятунок Лари.
«Я не дозволю їй померти», — подумав Маркус.
Усе-таки він відчував, що вервечка слідства вислизає в нього з рук. Порятунок студентки, викраденої Єремією Смітом, має бути найважливішим, а він про неї майже забув. Дозволив статися низці подій, бо вірив, що вони підкажуть, як звільнити дівчину. У його голові лунали таємничі слова з імейлу пенітенціарія, надісланого Дзіні: «Це сталося. І станеться знову».
А якщо все це сталося для того, щоб він опинився за крок від порятунку Лари, але не міг цього зробити? Тоді він мав би жити з докорами сумління. Вони стали б завеликим обтяженням для його пам’яті.
«Я не маю вибору: мушу й надалі опікуватися цією справою, дістатися її суті, перш ніж усе справдиться, — сказав він собі. — Лише так я врятую їй життя».
Маркус вирішив забути про передчуття. Існувала ближча загроза, про яку треба думати: c.g. 925-31-073.
Цей код, указаний в імейлі, інформував про інший злочин, який залишився без покарання. Кров пролито, і ніхто за це не заплатив. Хтось стояв перед вибором: бути жертвою чи також зіграти роль ката.
За два місяці після початку підготовки Маркус спитав Клементе про архів. Він чув про нього й поцікавився, коли зможе з ним ознайомитися. Одного дня пізно ввечері Клементе, ставши на порозі мансарди на Віа-деї-Серпенті, сповістив:
— Настала слушна мить!
Маркус рушив за ним вулицями Рима, не ставлячи запитань. Частину дороги вони подолали на авто, далі йшли пішки. Незабаром дісталися старовинного будинку в центрі, зайшли в підвал. Прямували прикрашеним фресками коридором до невеликих дерев’яних дверей, які Клементе відімкнув вийнятим із кишені ключем. Ставши перед цим останнім бар’єром, Маркус відчув, що ще не ладен його подолати. Крім того, він здивувався, що так легко можна сюди дістатися. Від моменту, коли про нього почув, архів будив у Маркусові побоювання.
