То був фрагмент, який він уже чув, але, як і передбачав, існувало продовження: «Той-хло-пець-те-бе-о-шу-кав.-Ско-ро-ма-ти-меш-гос-тя».
Другий фрагмент стосувався Федеріко Ноні, а також Маркусa — хтось попередив Дзіні про його візит.
Але найбільше його вразили останні слова, промовлені монотонним електронним голосом: «Це-ста-ло-ся.-І-ста-неть-ся-зно-ву.-c.g.-925-31-073».
Вразило попередження — «це сталося і станеться знову» — і код «925-31-073», який стосувався іншого випадку несправедливості, але понад усе — дві літери, що передували цьому коду.
Culpa gravis. Смертний гріх.
Тепер Маркус знав.
«Є місце, у якому світло зустрічається з темрявою. Там, у цій країні тіней, де все розмите, заплутане й непевне, і відбувається найважливіше. Ми хранителі цієї межі. Але всупереч усьому іноді через неї щось продирається. Моє завдання — повернути це щось назад, до світу темряви».
Той, хто пов’язував між собою жертв і катів, — пенітенціарій. «Як я», — подумав Маркус.
— Великі мрії закінчилися, коли ми проміняли ідею на ліпші перспективи. Ми лягли спати з надією в серці, а прокинулися з якоюсь курвою, що навіть імені її не знаємо.
Так доктор Норенко описав перебудову, зруйнування Берлінського муру, розпад СРСР і навіть появу покоління нафто-газових правителів — нової повновладної господарської й політичної олігархії. Двадцять років радянської та пострадянської історії.
— Погляньте. — Він вказав пальцем на першу сторінку «Харківського кур’єра». — Усе сиплеться, а вони що? Нічого. До чого була нам та свобода?
Микола Норенко подивився спідлоба на гостя, який кивав головою, навіть виявляв інтерес, але не приєднувався до діалогу, як того хотів психолог. По тому він торкнувся своєї забинтованої руки.
— Докторе Фостер, ви сказали, що ви американець? — спитав Норенко.
— Насправді я англієць, — відказав Мисливець, намагаючись відвернути увагу чоловіка від рани, що залишилася після укусу Анхеліни в психіатричній лікарні в Мехіко.
Офіс, у якому вони перебували, був розташований на другому поверсі будівлі Державного центру допомоги дітям, на захід від Києва. З великого вікна розгортався приємний краєвид на парк із березами. Дерева були вже жовті — тривала рання осінь. Усе було в ДСП і з ДСП: стіни кабінету, меблі. На одній зі стін видно було три прямокутні тіні. На цих місцях колись мали висіти портрети «батьків» вітчизни — Леніна й Сталіна, а також портрет чергового генерального секретаря ЦК КПРС. У кабінеті був відчутний застояний запах сигаретного диму, а попільничка, що стояла перед Норенком, була повна недопалків. Попри те що мав лише п’ятдесят років, через неохайний вигляд і нездоровий кашель він справляв враження людини значно старшої. Він застудився, і його обличчя виражало злість і приниження. Рамка без фото на столику й постільна білизна, що лежала на шкіряному дивані, наводили на думку про подружнє розставання. За часів комуністичного режиму він, певно, був шанованою людиною. А тепер — меланхолійна пародія на державного чиновника із зарплатою прибиральника.
Психолог сягнув за аркушем із фальшивими рекомендаціями, що його вручив Мисливець, коли назвався. Норенко ще раз проглянув його.
— Тут написано, що ви головний редактор журналу із судової психології в Кембриджському університеті. Гідна посада у вашому віці, докторе Фостер, мої вітання.
Мисливець знав, що ця подробиця приверне його увагу, тож йому вдалося подражнити гордість Норенка. Задоволений психолог відклав аркуш.
— Знаєте, пане, дивно. Аж до сьогодні ніхто не прийшов поцікавитися в мене про Діму.
Мисливець знайшов Норенка завдяки докторці Флорінді Вальдес із Мехіко, яка показала йому статтю психолога, опубліковану 1989 року в одному з другорядних журналів, присвячених психології. Там був описаний випадок однієї дитини — Дмитра Каролішина, тобто Діми. Мабуть, український психолог мав надію, що це дослідження відкриє йому двері до кар’єри, тоді як усе навколо нього невблаганно розпадалося. Але не так сталося, як гадалося. Та історія аж до цієї хвилини залишалася незауваженою й не справдила очікувань та амбіцій Норенка. Настав час її пригадати.
— Докторе Норенко, чи знали ви Діму?
— Авжеж. — Психолог склав долоні пірамідкою, втупившись у стелю, немовби намагався пригадати. — Спочатку він здавався такою самою дитиною, як інші, мабуть, кмітливішою, але неймовірно спокійною.
— Який то був рік?
— Весна 1986-го. У той час наш центр був провідним виховальним закладом в Україні. А може, і в цілому Радянському Союзі, — гордо додав Норенко. — Ми не обмежувались опікою над дітьми, які лишилися самі на світі, а будували для них майбутнє, як це робили в дитячих будинках на Заході.
— Ваші методи відомі, ви були за приклад.
Норенко купився на лестощі, про що свідчила його задоволена міна.
