Цьому місцю протягом віків давали різні назви, підозрілі або тривожні: Бібліотека зла, Пам’ять диявола. Маркус уявляв, що це лабіринт, повний шаф із рядами томів, у якому легко загубитися або втратити розум через його вміст. Однак, коли Клементе відчинив двері, Маркус розгубився.
Він побачив позбавлене вікон маленьке приміщення з голими стінами. Посередині стояли стілець і стіл, на якому лежала тека з документами.
Клементе запропонував, щоб він сів і проглянув їх. Це була сповідь людини, яка вбила одинадцять осіб. Усі жертви були дітьми. Перше вбивство злочинець скоїв на двадцятому році життя й відтоді не міг утриматися від подальших. Чоловік не міг пояснити, яка темна сила керувала ним, коли він заподіював смерть. Він відчував непоясненний примус повторення цих жахливих учинків.
Маркус подумав, що це типовий серійний убивця, і поцікавився в Клементе, чи спіймали його.
— Так, — відповів приятель, — але це сталося понад тисячу років тому.
Маркус був переконаний, що серійні вбивці є ознакою сучасності. За останнє сторіччя людство здійснило величезний крок, з етичного й морального погляду. Маркус вважав, що поява серійних убивць — наслідок такого розвитку. Але, читаючи цю сповідь, він мусив змінити думку.
Відтоді Клементе щодня ввечері водив його до маленької кімнатки й давав прочитати про нові випадки. Маркус замислився, чому приятель наказує відвідувати саме це місце. Чи не міг би він приносити йому ті акти в мансарду? Відповідь була проста: потрібна ізоляція, щоб Маркус сам зрозумів щось дуже важливе.
— Архів — це я, — промовив він якось увечері.
І Клементе підтвердив, що, крім секретного місця, де зберігають матеріальні докази зла, за архів правлять самі пенітенціарії. Кожен із них знає певну його частину й несе цей досвід у світ.
Однак після смерті Девока й аж до візиту у квартиру Дзіні напередодні ввечері Маркус був переконаний, що він сам.
Ця думка не давала йому спокою, коли він ішов вуличками єврейського гетто до Портика Октавії позаду великої синагоги. У Давньому Римі тут містився храм Юнони, а потім Юпітера Статора. Над руїнами звели сучасний міст зі сталі й деревини, з якого відкривався краєвид на Цирк Фламінія.
Клементе тримався обома руками за балюстраду. Він уже знав усе.
— Як його звуть? — спитав Маркус.
— Ми не знаємо, — відповів його приятель, не повертаючись.
Маркусa не задовольнила така відповідь.
— Хіба це можливо, щоб ви не знали особи одного з пенітенціаріїв?
— Я не надурив тебе, сказавши, що лише отець Девок знав імена й обличчя вас усіх.
— То в чому полягала брехня? — Маркус квапив його, здогадуючись, що Клементе почувається винним.
— Це почалося значно раніше, ще до справи Єремії Сміта.
— Отже, ви знали, що хтось порушує таємницю архіву. — Він мав дійти до цього сам.
— «Це сталося. І станеться знову»… «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно». Хочеш знати, що це означає? Зазирни до Екклезіяста, розділ перший, вірш дев’ятий[24].
— Коли розпочалися викриття?
— Кілька місяців тому. Було забагато жертв, Маркусе, а це погано для Церкви.
Слова Клементе стурбували його. Він думав, що найважливіше — порятунок Лари. Тепер, однак, мав задовольнитися чимось іншим.
— Отже, вам треба лише ліквідувати витік інформації з архіву й не допустити, щоб світ дізнався, що це самовільне вчинення справедливості сталося через нас? Тоді яку роль відіграє в цьому Лара? Вона була лише «одним із випадків на роботі»? А її смерть ви визнаєте неминучим побічним наслідком? — У його голосі звучала нестяма.
— Тебе покликали, щоб урятувати цю дівчину, — нагадав Клементе.
— Це неправда.
— Те, що робили пенітенціарії, суперечило постановам Церкви. Ваш орден розпущено, але деякі з вас і надалі хотіли діяти.
— Девок.
— Він стверджував, що припинення діяльності було б помилкою, що пенітенціарії мають відігравати важливу роль і що світ має дізнатися про все зло, сховане в архіві. Девок був переконаний, що його місія дуже важлива, а ти й інші священики пішли за ним, щоб узяти участь у цьому безумстві.
— Навіщо ти приїхав до Праги? Щоб знайти мене? А що я там робив?
— Не знаю, присягаюся.
Маркус поглянув на руїни імператорського Риму. Він потроху розумів, яку роль повинен відіграти.
— Щоразу, коли хтось із пенітенціаріїв викриває одну таємницю, він залишає сліди для своїх колег. Хоче, щоб його стримали. Ви перепідготували мене лише для того, щоб я його знайшов. Я став вашим слугою. Зникнення Лари правило за привід. Ви хотіли втягнути мене в справу так, щоб я нічого не підозрював. Але насправді вам начхати і на мене, і на неї.
— Не начхати! Як ти можеш таке казати?!
Маркус підійшов до Клементе й поглянув йому в очі.
— Якби архіву нічого не загрожувало, ви залишили б мене на лікарняному ліжку позбавленим пам’яті.
— Ні. Ми прагнули повернути тобі спогади, щоб твоє життя тривало. Я приїхав до Праги, бо Девок загинув. Дізнався, що, коли в нього стріляли, хтось був із ним. Я не мав уявлення, хто ти такий, тільки знав, що ти в лікарні й нічого не пам’ятаєш.
