Ловець повітряних зміїв полностью

За добрі поради, допомогу та підтримку я в боргу перед моїми колегами: доктором Альфредом Лернером, Дорі Вакіс, Робіном Геком, доктором Тодом Дреем, доктором Робертом Таллом та доктором Сенді Чан. Також дякую Лінет Паркер із юридичного центру «Іст-Сан-Хосе Ком’юніті» за поради щодо процедури всиновлення та містеру Дауду Вагабу за те, що розповів мені про свій афганський досвід. Я вдячний моєму любому другові Таміму Ансарі за його турботу та підтримку, а команді письменницьких майстерень Сан-Франциско за зворотний зв’язок і заохочення. Хочу також подякувати батькові — моєму найдавнішому другу та власнику всіх шляхетних рис, притаманних бабі; матері, яка молилася за мене та виконувала назр на кожному етапі написання цієї книжки; тітці, яка купувала мені книжки, коли я був юним. Дякую Алі, Сенді, Дауду, Валідові, Раї, Шаллі, Захрі, Робові та Кадерові за те, що читали мої історії. Також дякую докторові та місіс Каюмі — ще одним моїм батькам — за їхнє тепло та непохитну підтримку.

Хочу також висловити вдячність своїй агентці та добрій подрузі Елейн Костер за її мудрість, терпіння та уважний підхід. Дякую Сінді Шпіґель — моїй пильній і розсудливій редакторці, котра допомогла мені відімкнути чимало дверей у цьому тексті. Дякую Сьюзен Петерсен Кеннеді за те, що повірила в цю книжку, і всьому працьовитому колективу «Рівергед», що майстерно над нею попрацював.

І нарешті я не можу дібрати слів, щоб подякувати моїй чудовій дружині, Рої, на думку якої я беззастережно покладаюся, за її доброту та щедрість, за те, що читала, перечитувала і допомагала правити кожну-кожнісіньку чернетку цього роману. Роє-джан, я завжди любитиму тебе за терпіння та розуміння.

Я став тим, ким є нині, у дванадцять років, одного морозного похмурого дня взимку 1975-го. Виразно пригадую той момент, коли, скоцюрбившись за хисткою саманною стіною, крадькома спостерігав, що діється в завулку біля замерзлого струмка. То було дуже давно, але дарма кажуть, буцімто минуле можна поховати — як з’ясувалося, не можна. Минуле будь-що видряпається на поверхню. І тепер, озираючись, я розумію, що крадькома вдивлявся в той безлюдний завулок упродовж останніх двадцяти шести років.

Минулого літа з Пакистану зателефонував мій друг Рахім-хан. Попросив до нього приїхати. Я стояв у кухні, тримаючи слухавку біля вуха, і раптом збагнув, що на лінії не лише Рахім-хан, а й моє минуле з неспокутаними гріхами. Після розмови я пішов прогулятися коло озера Спрекелз у північному кутку Ґолден-Ґейт-парку. Пообіднє сонце іскрилося у воді, шелесткий бриз підганяв з дюжину мініатюрних човників. Тоді я поглянув угору і побачив у небі двох повітряних зміїв — червоних, з довгими синіми хвостами. Вони танцювали високо над деревами у західній частині парку, аж понад вітряками, линули біч-о-біч, мовби пара очей, що дивиться на Сан-Франциско — місто, яке я тепер називаю домом. І враз у моїй голові зашепотів голос Гассана: «Для тебе — хоч тисячу разів». Гассан — ловець повітряних зміїв із заячою губою.

Я сів на лавку під вербою. І згадав слова, які Рахім-хан сказав мовби ненароком, перш ніж покласти слухавку. «Завжди є спосіб знову стати хорошим». Я подивився на тих двох повітряних зміїв. Згадав Гассана. Згадав бабу[1]. Алі. Кабул. Життя, яким жив, доки настала зима 1975-го і змінила все. Зробила мене тим, ким я є нині.

У дитинстві ми з Гассаном любили вилазити на тополі, що росли вздовж алеї біля будинку мого батька, і дратувати сусідів, пускаючи уламком дзеркала сонячних зайчиків просто в їхні домівки. Ми всідалися один навпроти одного на двох високих гілках і дриґали голими ногами, а в кишенях наших штанів було повно сушених шовковиць і волоських горіхів. Ми по черзі блискали дзеркальцем, їли шовковиці, жбурляли ними один в одного, гигикали, сміялися. Бачу, як зараз, Гассана високо на тому дереві: сонячне світло мерехтить крізь листя і падає на його майже досконало кругле обличчя, обличчя, мов у китайської ляльки, вирізьбленої з твердої деревини: з пласким широким носом і вузькими розкосими очима, що нагадували бамбукове листя та здавалися, залежно від освітлення, то золотими, то зеленими, то навіть сапфіровими. Як зараз, бачу його крихітні низько посаджені вуха та різко випнуте підборіддя — такий собі м’ясистий виступ на обличчі, неначе випадково дочеплений насамкінець. І бачу губу, розсічену трохи лівіше від центру, мовби інструмент китайського лялькаря послизнувся або майстер просто втомився і втратив пильність.