Ловець повітряних зміїв полностью

Довкола нас діти гасали одне за одним, качалися по траві. Хтось увімкнув саундтрек до старого індійського фільму. Літні чоловіки вишикувалися рядочком і виконували пообідній намаз на спеціально розстеленому пластиковому килимку. Пахло мокрою травою, димом і смаженим м’ясом. Як же мені хотілося, щоб час зупинився.

А тоді я помітив, що ми вже не самі. До нашого повітряного змія наближався зелений. Я простежив за його шворкою і побачив хлопчину, що стояв десь за тридцять ярдів від нас. Коротко стрижений, у футболці з написом «Рок рулить!» великими квадратними літерами. Він помітив, що я на нього дивлюся, і всміхнувся. Помахав. Я помахав у відповідь.

Сограб віддав мені шворку.

— Ти певен? — запитав я.

Він узяв у мене котушку.

— Окей, — сказав я. — Влаштуймо йому себаґ, провчімо його, згода?

Я глянув на Сограба. Куди й подівся звичний скляний погляд. Тепер його погляд бігав від нашого змія до зеленого. Обличчя трохи зарум’яніло, очі виражали бойову готовність. Вони прокинулися. Ожили. Цікаво, як я примудрився забути, що Сограб, попри все, ще тільки дитина?

Зелений змій рушив.

— Зачекаймо, — сказав я. — Дозволимо йому підібратися трохи ближче.

Змій двічі пірнув і поволі наближався.

— Ну ж бо, ну, — примовляв я.

Зелений змій підкрався ще ближче і вже поступово підіймався над нашим, не відаючи про пастку, яку я для нього підготував.

— Сограбе, дивися. Я покажу тобі один з улюблених фокусів твого батька, старий добрий «набери висоту та підбий».

Сограб стояв поруч зі мною і пришвидшено дихав носом. Котушка крутилася в його долонях, сухожилля на пошрамованих зап’ястках напружилися, мов струни ребаба. Я кліпнув — і на мить руки, що тримали котушку, обернулися зашкарублими руками з коротко підстриженими нігтями, руками хлопчика із заячою губою. Я почув каркання ворони та подивився вгору. Парк замерехтів од снігу, такого свіжого, такого сліпучо-білого, що в мене аж очі запекли. Він безгучно падав з гілля дерев, припорошених білим. Мені враз запахло ріповою курмою. Сушеними шовковицями. Кислими апельсинами. Тирсою та волоськими горіхами. Ця приглушена засніжена тиша ошелешувала. А тоді звіддалік, крізь нерухомість, долинув голос, що кликав додому, — голос чоловіка, який припадав на праву ногу...

Просто над нами завис зелений змій.

— Він от-от попадеться. Будь-якої миті! — сказав я, метнувшись поглядом від Сограба до нашого змія.

Зелений вагався. Утримував позицію. Потім ринув униз.

— Отак! — гукнув я.

І виконав усе ідеально. А стільки ж років минуло! Старий добрий трюк «набери висоту та підбий»! Я послабив хватку і потягнув за шворку, різко знижуючись і ухиляючись від зеленого змія. Потім кілька швидких бокових ривків — і наш змій уже мчить угору півколом проти годинникової стрілки. І раптом опиняється згори. Зелений змій панічно шугає вгору. Проте вже запізно. Гассанів фокус вдався. Я сильно потягнув — і наш змій упав на нього свинцевим тягарем. Я майже відчував, як наша шворка його підрізає. Майже чув тріск.

А потім зелений повітряний змій перестав слухатися господаря, затріпотів і закружляв у небі.

Люди позаду нас радісно загукали. Засвистіли й заплескали. Я важко дихав. Востаннє я переживав таке збудження того пам’ятного дня взимку 1975-го, коли збив останнього змія та побачив бабу на нашому даху — він аплодував і сяяв усмішкою.

Я поглянув на Сограба. Кутик його губ ледь-ледь піднявся.

Усмішка.

Однобока.

Маже непомітна.

Але усмішка.

Позаду нас уже мчали дітлахи, тлум галасливих ловців переслідував підбитого змія, що линув понад деревами. Я моргнув — і Сограбова усмішка зникла. Але вона була. Я її бачив.

— Хочеш, я його для тебе впіймаю?

На Сограбовій шиї піднялося й опустилося адамове яблуко, він ковтнув. Вітер розколошкав йому волосся. І мені здалося, що хлопчик кивнув.

— Для тебе — хоч тисячу разів! — почув я власний голос.

А потім розвернувся та побіг.

То була тільки усмішка, не більше. Вона не розставила усе на місця. Вона нічого не владнала. То була тільки усмішка. Дрібничка. Тремтіння листочка в лісі від пурхання наляканої пташки.

Проте я її прийняв. Із відкритою душею. Тому що весна розтоплює снігові кучугури по сніжинці, й можливо, щойно я став свідком танення першої.

Я біг. Дорослий чоловік серед юрби верескливих дітей. Але мені було байдуже. Я біг, мені в обличчя дмухав вітер, а на моїх устах грала усмішка, широка, мов долина Панджшер.

Я біг.

Халед Госсейні народився в Кабулі, але 1980 року переїхав у Сполучені Штати. Його перший роман «Ловець повітряних зміїв» став світовим бестселером і виданий уже в 34 країнах. Другий роман, «Тисяча дивних сонць», був опублікований у травні 2007 року і теж одразу здобув популярність.

Госсейні живе на півночі Каліфорнії. 2006 року його проголошено послом доброї волі у справах біженців при ООН.