Саме в цій маленькій хижці Гассанова мати, Санаубар, народила його холодного зимового дня 1964 року. Моя мама стекла кров’ю під час пологів, а Гассан втратив свою менш ніж за тиждень після народження. Її доля, за афганськими уявленнями, була значно гіршою за смерть: вона втекла з трупою мандрівних танцюристів і співаків.
Гассан ніколи нічого не казав про матір, ніби її не існувало взагалі. Мене завжди цікавило, чи мріє він про неї, чи уявляє, яка вона і де тепер. Цікавило, чи прагне він з нею зустрітися. Чи бракне йому матері так само болісно, як мені моєї, якої я й не знав? Якось ми йшли з дому мого батька в кінотеатр «Зейнаб» на новий іранський фільм і вирішили зрізати шлях, подавшись через військові казарми поблизу середньої школи Істікляль — баба заборонив нам ходити тією дорогою, але він тоді якраз був у Пакистані з Рахімом-ханом. Ми перескочили через паркан, що оточував казарми, перестрибнули невеликий струмок і потрапили на брудний плац, де збирали куряву старі занедбані танки. У тіні одного з них ховалася група солдатів, вони курили і грали в карти. Один помітив нас, штурхнув ліктем свого сусіда і гукнув до Гассана:
— Гей, ти! Я тебе знаю!
Ми ніколи раніше його не бачили. Приземкуватий тип з поголеною головою і чорною щетиною на обличчі. Він лячно вишкірявся і косо на нас дивився.
— Не спиняйся, — прошепотів я Гассану.
— Агов! Хазарейцю[5]! Дивися на мене, коли я до тебе говорю! — гаркнув солдат. Передав свою сигарету сусідові, а тоді склав кільцем вказівний і великий пальці однієї руки. А середнім пальцем другої штрикнув у те кільце. Знову і знову. Туди-сюди. — Я знав твою мамцю, ти в курсі? Дуууже добре знав. Брав її ззаду отам біля струмка.
Солдати засміялися. Один аж кувікнув. Я просив Гассана не спинятися, тільки не спинятися.
— Яка в неї була тісненька солоденька дірочка! — приказував той солдат, потискаючи руки іншим і шкірячись.
Згодом, у темряві, коли вже розпочався фільм, я почув, як поруч схлипує Гассан. По його щоках котилися сльози. Я потягнувся, обвив його рукою і пригорнув до себе. Він поклав голову мені на плече.
— Той солдат з кимось тебе переплутав, — прошепотів я. — Він з кимось тебе переплутав.
Мені розповідали, що втеча Санаубар насправді нікого не здивувала. Люди здіймали брови, коли Алі — чоловік, який знав напам’ять Коран, — одружився зі Санаубар — жінкою, молодшою за нього на дев’ятнадцять років, прекрасною, але лиховісно неперебірливою жінкою, яка заслужено мала ганебну репутацію. Як і Алі, вона була шиїткою та етнічною хазарейкою. А ще його кузиною, тож вибір був, здавалося, природний. Та попри ці подібності, Алі й Санаубар мали дуже мало спільного, і найменше — у зовнішності. Подейкують, блискучі зелені оченята й пустотливе личко Санаубар навернули у гріх безліч чоловіків, натомість у Алі був уроджений параліч м’язів нижньої щелепи — недуга, яка позбавила його здатності всміхатися і зробила довіку похмурим. Дивно було спостерігати, як на кам’яному обличчі Алі відбиваються щастя чи сум — тільки його розкосі очі мерехтіли усмішкою або випромінювали горе. Кажуть, очі — дзеркало душі. Щодо Алі це було більш ніж справедливо, адже він міг виражати свої емоції лише очима.
Я чув, що зваблива хода Санаубар, плавні рухи її стегон змушували чоловіків марити про невірність. Алі ж, перехворівши на поліомієліт, мав спотворену і скалічену праву ногу — землиста шкіра обтягувала кістку, а шар м’язів між ними був завтовшки з аркуш паперу. Пригадую, одного дня, коли мені було вісім, Алі взяв мене з собою на ринок по
Обличчя та хода Алі полохали малюків усієї нашої околиці. Але справжня біда була зі старшими дітьми. Вони ганялися за ним по вулиці, брали Алі на кпини, коли той шкутильгав повз них. Хтось вигадав кликати його
— Гей, бабалу, кого ти сьогодні з’їв? — гаркали вони під загальний регіт. — Кого ти зжер, га, плосконосий бабалу?
