Десь перед обідом він таки зв’язався з Клементе. Через скриньку голосової пошти його приятель повідомив, що монстр, можливо, вчинив новий напад минулої ночі, в Сабаудії. Що чоловік, особисті дані якого не називали, загинув, а жінка, яка була разом з ним, втекла й змогла ударити на сполох. Але тепер вона зникла, і ніхто не знає, де її шукати. Щоб проаналізувати те, що сталося, вони домовилися зустрітися на конспіративній квартирі в кварталі Праті.
Маркус прийшов туди першим і став чекати. Він не знав, чому поліція так легко його відпустила. Просто двері кімнати, де його утримували, відчинилися, і увійшов комісар Креспі з якимись паперами. З байдужим виглядом він наказав їх підписати, так ніби його взагалі не цікавило те, що він робить.
Потім він повідомив Маркуса, що той вільний і може повернутися додому, але повинен залишатися в місті й у разі потреби негайно з’явитися до комісаріату для додаткового допиту.
Маркусові, який назвав вигадані номер телефону й адресу, така процедура здалася аномальною і аж занадто швидкою. Особливо зважаючи на факт, що він виявився свідком смерті віцеквестора. Ніякого тобі патруля, що відвіз би його додому за названою ним адресою, щоб переконатися в її правдивості. Ніхто не порадив йому шукати собі адвоката. І насамперед — жоден слідчий не вислухав його версії.
Спочатку пенітенціарій підозрював, що його хочуть заманити в пастку.
Однак згодом змінив думку. Вплив когось дуже можновладного. Звісно, не Клементе.
Маркус уже втомився від загадок, від потреби щохвилини бути насторожі, а надто — від постійного незнання справжніх причин і цілей покладених на нього завдань. А тому, щойно його приятель переступив поріг, він на нього накинувся:
— Що ти від мене приховуєш?
— Ти про що? — відразу насупився той.
— Про всю цю історію.
— А тепер заспокойся, будь ласка. Спробуймо поміркувати разом, я переконаний, що ти припускаєшся великої помилки.
— Вони накладають на себе руки, — заперечив йому Маркус із запалом. — Ти почув, що я сказав? Послідовники Кроппа — оті, що захищають убивцю, — налаштовані рішуче. Вони так переконані у своїй правоті, що ладні пожертвувати власним життям заради поставленої мети. Я гадав, що судмедексперт, який викидається з вікна, або старий, що заживо спалює себе в пожежі, яку він сам улаштував, — це побічні ефекти, непередбачувані, але необхідні наслідки. Казав собі: їх приперли до стінки, і вони вибрали смерть. Аж ні! Вони
— Як ти можеш стверджувати таке? — запитав обурено Клементе.
— Я бачив на власні очі, — відповів Маркус, думаючи про Фернандо й про те, як Ольга простягнула йому пістолет і повідомила, що за рішенням Кроппа йому настав кінець. — Спершу я ще сумнівався. Слова монстра на запису зі сповідальні в церкві Сант-Аполлінаре; потім ти, коли запевняв мене, що над Римом нависла страшна загроза, тільки для того, щоб я погодився вести розслідування… Загроза для кого?
— Сам знаєш.
— Ні, я вже більше нічого не знаю. У мене зараз таке враження, що моє завдання від самого початку полягало в тому, щоб зупинити монстра.
Клементе спробував перевести розмову на іншу тему й рушив до кухні:
— Я приготую каву.
Маркус його зупинив, схопивши за передпліччя.
— Чоловік з вовчою головою — у ньому криється відповідь. Це секта, якийсь культ. А моє справжнє завдання полягає в тому, щоб їх зупинити.
Клементе поглянув на його руку, що міцно вчепилася йому в передпліччя. Почувався враженим, розчарованим.
— Тобі слід навчитися тримати себе в руках.
Але Маркус на цьому не міг зосередитися.
— Моє керівництво — ті, від кого я ось уже три роки отримую накази через тебе і яких я ніколи в очі не бачив, — аніскілечки не хвилюється ні за отих нещасних, яких убили, ні за тих, яких невдовзі уб’ють. Їх цікавить тільки, як покласти край оцій своєрідній релігії зла. І вони вкотре використали мене.
Так само, як і в справі з розчленованою черницею у Ватиканських садах. Тоді він теж наткнувся на стіну ворожості. Однак Маркус не міг цього забути.
«
— Зараз відбувається те саме, що й тоді, з отим чоловіком із сірою сумкою. А ти їхній спільник, — звинуватив його Маркус.
— Ти несправедливий.
— Невже? Тоді доведи, що я помиляюся: дозволь мені поговорити з тими, хто віддає накази.
— Ти ж знаєш, що не можна.
— Справді, я й забув: «Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати», — процитував він слова Клементе, які той так полюбляв повторювати. — Однак цього разу і проситиму, і вимагатиму відповідей!
Маркус схопив за грудки того, кого завжди вважав за приятеля, — чоловіка, який повернув йому частку пам’яті та ім’я, коли він лежав у лікарні, людину, якій завжди довіряв, — і штовхнув його до стіни. Він сам такого не чекав від себе, не думав, що на таке здатний, однак уже перейшов дозволену межу й не мав наміру повертатися назад.
