— Я дуже поспішаю, — сухо відповів той.
— Я не затримаю вас надовго, обіцяю. Хотів запропонувати вам випити кави.
Креспі кортіло спокійно насолодитися своїм еспресо і якомога швидше відкараскатися від незнайомця.
— Не хотілося б видатися нечемним, адже я навіть не знаю, як вас звати і звідки вам відомо моє ім’я, однак у мене зовсім немає часу, я вам сказав.
— Аманда.
— Що, перепрошую?
— Ви її не знаєте, але вона дуже розумна дівчинка. Їй чотирнадцять років, вона навчається в ліцеї. Як усі в її віці, має тисячі мрій і тисячі планів у голові. Дуже любить тварин, а віднедавна ще й цікавиться хлопцями. Один за нею упадає, вона це помітила, і тепер хоче примусити його освідчитися. Можливо, наступного літа отримає свій перший поцілунок.
— Про кого ви говорите? Не знаю я ніякої Аманди!
Ерріаґа ляснув себе долонею по лобі:
— Звісно, який же я йолоп! Ви її не знаєте, тому що насправді її ніхто не знає. Насправді Аманда повинна була з’явитися на світ чотирнадцять років тому, однак її матір збила машина на пішохідному переході на околиці міста. Водій не зупинився, щоб надати першу допомогу, втік, тож його так і не знайшли.
Креспі мовчав.
Ерріаґа суворо дивився йому просто в очі:
— Аманда — так ота жінка хотіла назвати свою донечку. Ви не знали цього? Здається, що ні.
Комісар важко дихав, вирячився на чоловіка, що стояв перед ним, і не міг навіть слова мовити.
— Я знаю, що ви людина дуже релігійна: щонеділі відвідуєте месу та сповідуєтеся. Але я тут не для того, щоб вас судити. Ба більше, мені начхати, чи добре вам спиться вночі, чи думаєте ви щодня про те, що вчинили, і чи не хочете здатися своїм колегам. Ви мені потрібні, комісаре.
— Навіщо?
Ерріаґа штовхнув засклені двері бару.
— Дозвольте запропонувати вам цю довгоочікану каву й пояснити все в деталях, — запропонував той зі своєю звичною, награною чемністю.
Згодом вони вже сиділи за столиком на другому поверсі бару. Окрім кількох столиків інтер’єр складався з двох диванчиків, обтягнутих оксамитом. У кольоровій гамі переважали сірий та чорний. Єдиною особливістю оформлення можна було вважати великий постер-фотографію на цілу стіну: на знімку були зображені відвідувачі кінозалу, можливо, з п’ятдесятих років, усі в окулярах для 3D-фільму.
Перед отією непорушною та німою публікою Ерріаґа повів розмову:
— Чоловік, якого ви знайшли минулої ночі зв’язаним і з кляпом у роті на місці смерті віцеквестора Моро…
Креспі онімів від здивування. Звідки йому відомо?
— Що?
— Ви повинні його звільнити.
— Що?
— Ви правильно зрозуміли. Зараз ви повернетеся до комісаріату і, пославшись на якусь причину, яку я довіряю вам вибрати самому, ви його відпустите.
— Я… Я не можу.
— Звісно, можете. Вам не доведеться допомагати йому втекти, просто покажете, де вихід. І ви його більше ніколи не побачите, запевняю вас. Так, ніби його ніколи й не було на місці злочину.
— Там же є докази його присутності.
Ерріаґа подбав і про це: коли Леопольдо Стріні, експерт з ЛТА, розбудив його вранці новиною про смерть Моро й розповів усю історію «наперед», Баттіста проінструктував його, наказавши знищити докази присутності єдиного, хто вижив, на місці стрілянини.
— Про решту не турбуйтеся. Не буде ніяких доказів, запевняю вас.
Креспі насупився. По тому, як він міцно стиснув кулаки, Ерріаґа збагнув, що його поліційна натура відмовлялася миритися з таким неприкритим шантажем.
— А якщо я зараз наважуся повернутися до комісаріату й зізнатися в тому, що вчинив чотирнадцять років тому? І якщо я вас зараз заарештую за спробу маніпуляції державним службовцем?
Ерріаґа задрав догори обидві руки.
— Ніхто вам і не заважає. Я не збираюся вас зупиняти, — упевнено додав він, а потім засміявся: — Ви справді могли подумати, що я прийшов би сюди, на врахувавши такої можливості? Я не такий дурний. І ви серйозно гадаєте, ніби ви перший, кого я переконую таким способом? А ви не подумали, звідки я знаю історію, яку ніхто, як ви вважали, не міг знати?.. Так само і щодо інших. Ще більш чесних за вас, можу вас запевнити. А втім, вони були ладні на будь-що, аби зберегти свої таємниці. І якщо я попрошу їх про послугу, їм важко буде мені відмовити.
— Якого типу послугу? — Креспі почав розуміти, а тому завагався.
— У вас чудова родина, комісаре. І якщо ви вирішите очистити совість, розплачуватися за це доведеться не тільки вам самому.
Креспі вже не стискав свої п’ястуки в кулак. Він ураз похнюпився.
— Отже, відсьогодні мені доведеться завжди озиратися, побоюючись побачити вас із проханням про інші послуги.
— Знаю, це здається жахливим. Однак спробуйте поглянути на ситуацію інакше: краще зжитися з незручною можливістю, аніж провести решту свого життя в ганьбі та ще й у в’язниці через навмисне вбивство та ненадання першої допомоги.
Сандри не було вдома.
Він зателефонував до квестури, подумавши, що вона на зміні, але там йому повідомили: вона взяла один день відпочинку. Маркус місця собі не знаходив, бо хотів розшукати її і переконатися, що з нею все добре.
