— Ні. — У тому, як він вимовив «ні», вочевидь вчувався страх. — Під час розмови він згадав про соляного хлопчика. А я нараз згадав про стару книжку, що була в мене вдома, про хлопчика скляного. Я сказав йому про неї, і ми почали торгуватися.
Ось чим можна пояснити телефонні дзвінки Космо незадовго до того, як його вбили.
— Він мені заплатив, а я передав йому товар. Ми поладнали, були одне одним задоволені, — підсумував чоловік і несподівано розвернувся й задрав толстовку, щоб показати спину. На рівні правої нирки був приліплений великий пластир. — Після передавання товару хтось пирнув мене ножем. Я вижив тільки завдяки тому, що був сильніший за нападника й зміг останньої миті відвести удар. А потім я накивав п’ятами.
Отже, ось уже вкотре хтось намагався приховати ту історію. За будь-який кошт.
Утім тепер Маркус мусив запитати його про найголовніше:
— Навіщо Космо купив ту книжку? Чому ти вважаєш, що не йдеться про химерний збіг і що це справді якось пов’язано зі справою соляного хлопчика?
Нікола посміхнувся.
— Тому що це я його переконав. — Його обличчя скривилося, як від давнього болю, що не мав нічого спільного зі свіжою раною на лобі. — Нічого не вдієш: тікай — не тікай, а твоє дитинство тебе все одно наздожене.
Пенітенціарій збагнув, що тут криється щось особисте.
— Тобі довелося вбити когось, кого ти дуже любив?
Ґаві посміхнувся, заперечно хитнув головою.
— Я любив того сучого сина, але він відразу зметикував, що я відрізнявся від інших дітей. І лупцював, щоб вибити з мене те, що я тоді ще й сам до кінця не усвідомлював. — Здоровань шморгнув носом. — Одного дня я дізнався, де він ховав пістолет, і застрелив його, поки він спав. На добраніч, татусю.
Маркусові стало його дуже шкода.
— Однак у твоїй картці попередніх судимостей про це немає ані слова.
Нікола реготнув.
— Коли тобі лише дев’ять років, ніхто не кидає тебе за ґрати, тебе навіть не притягують до суду. Просто передають під опіку соціальних служб і поселяють до одного з отих закладів, де дорослі намагаються допетрати, чому ти так учинив і чи здатен вчинити щось подібне в майбутньому. Насправді ніхто й не думає тебе порятувати. Промивають тобі мізки, накачують ліками та виправдовуються, примовляючи, що все це заради твоєї користі.
— Як називався той заклад? — запитав Маркус, інтуїтивно здогадавшись, що саме цю інформацію він шукав.
— Інститут Кроппа, — відразу відповів здоровань і спохмурнів. — Після того як я застрелив свого батька, хтось викликав поліцію. Мене зачинили в кімнаті з якимось психологом, однак майже весь час ми просиділи мовчки. Потім за мною приїхали посеред ночі. Коли я спитав, куди ми їдемо, агенти відповіли, що не можуть мені цього сказати. Я бачив їхні єхидні посмішки, коли вони приказували, що звідти мені нізащо не втекти. Та я б навіть не намагався, адже не знав, куди мені йти.
Маркус помітив, як Нікола насупився, ніби тінь минулого пробігла його обличчям і несподівано матеріалізувалася від отих слів. Він мовчав, щоб надати йому змогу повести далі свою оповідь.
— За всі ті роки, що я провів в інституті, я так і не дізнався, куди це мене кинули. Та, як на мене, він міг бути де завгодно, навіть на Місяці. — Нікола помовчав. — Відколи я звідти вийшов, я все мучився, щоб збагнути, чи він справді існував, чи то я його собі придумав.
Останні слова особливо зацікавили Маркуса.
— Ти мені не повіриш, — гірко засміявся Нікола Ґаві, але враз знову посерйознішав, — я жив, ніби в казці… Однак не міг з неї вибратися.
— Розкажи мені.
— Там був лікар, професор Кропп, психіатр, який розробив оту штуку, «терапевтична фікція» — так він її називав. Кожному з нас давали якусь роль казкового героя, залежно від психічної патології. Я був скляним хлопчиком, вразливим і небезпечним. Ще там були казкові герої з пилу, із соломи, з вітру…
— А соляний хлопчик? — випередив його Маркус.
— У казці він був якраз найрозумніший, але саме через це інші діти його уникали. Він перетворював їжу на неїстівну, від його погляду засихали рослини та квіти. Так, ніби він знищував усе, чого торкався.
«Надокучлива здатність», — зауважив подумки Маркус.
— Яка патологія була в нього?
— Найгірша, — відповів здоровань. — Психічні порушення на сексуальному ґрунті, напади агресивності, неймовірна здатність до обману. І на додачу — дуже високий коефіцієнт інтелекту.
Маркус подумав, що таке описання якнайкраще відповідає натурі монстра. Невже вони з Ніколою справді познайомилися в дитинстві? Та якщо хтось за допомогою ножа тепер намагався заткнути йому рота, то напевно так воно й було.
— Хто був соляним хлопчиком?
— Я добре його пам’ятаю, він був улюбленцем Кроппа, — підтвердив його здогадку Нікола. — Темноволосий, кароокий, доволі пересічна зовнішність. Років одинадцяти, він уже там був доволі довго, коли мене туди привезли. Сором’язливий, відлюдькуватий, завжди тримався осторонь. Худесенький, бездоганна жертва для знущань старших, однак вони його не чіпали. Боялися. — Потім уточнив: — Ми всі його боялися. Сам не знаю чому, але так воно й було.
— Як його звали?
Нікола похитав головою.
