— Так… При тому що ініціювальний предмет у неї — не паличка, не брошка й не перстень, а штучний зуб у роті, можете мені повірити…
— Невже? — я здивувався такій обізнаності.
— Так… — похмуро кивнув голова. — Це не зовсім пристой, о — приходити до нашого клубу з оберегом від чоловічого свавілля, вам не здається? Якби вона була чоловіком, її давно б попросили зняти половину брязкалець або покинути залу. Але всі мої колеги, до яких я звертався з цією пропозицією, тільки відмахувались — вона, мовляв, єдина особа жіночої статі, якщо певності в собі бракує, хай утішається сумнівними артефактами…
— І справді, — сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні попиває вино за столиком у протилежному кутку.
— Коли вона вас у грубій формі відріже, — сказав голова, простеживши за моїм поглядом, — не кажіть, що я вас не попереджав.
— Онрі, більше не пий, — скрипучим голосом сказала сова в нього на плечі. — Ти й так бовкаєш зайве.
Я здригнувся.
— Так, — сумирно озвався голова. — Не хвилюйся, Філі, я випив не так уже багато й почуваю себе пречудово… Моє шанування, пане Хорте зі Таборе. Довгих років вашій сові.
І пішов похитуючись.
Якийсь час я чесно пив свій лимонад. Потім устав, перетнув залу, раз по раз бажаючи здоров’я чужим совам, і опинився в безпосередній близькості від пані в чорному.
— Ви дозволите?..
Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.
— Як здоров’я вашої…
— Здохла, — озвалася пані, дивлячись мені в очі.
— І моя здохла, — пробурмотів я розгублено. — От прикрість.
Пані знизала правим плечем:
— Ніякої прикрості, я терпіти не можу сов. Ви — той самий щасливець, який виграв замовляння?
— Так… Я перепрошую. Здається, крісло, у яке ви сіли, здається, це те саме, на яке десять хвилин тому випадково пролили соус…
Так, вона інстинктивно підвелася й озирнулась; я на мить дістав можливість побачити зблизька її пояс. Серед інших дрібничок там висів великий камінь-брелок у вигляді тигрової морди.
Ще один камінь з очима.
— Я помилився, — сказав я печально. — Це крісло чисте…
Вона почервоніла.
Очі її виявилися не блакитними, а карими. Волосся — кольору вибіленої бавовни. Губи — червоні й тонкі, причому кутики рота все хотіли спуститися вниз. Ось як тепер:
— Розумно й тонко, мій молодий пане. Тільки навіщо такі хитрощі? Ви могли просто запропонувати мені пройтися вперед-назад — тоді, оцінивши якості й вади моєї фігури, і вирішили б остаточно, чи варто продовжувати знайомство… якби у вас була така можливість. А тепер, будьте ласкаві, поверніться за свій столик.
— Пробачте, — сказав я, справді почуваючи щось на кшталт зніяковіння. — Насправді я зовсім не такий брутальний… Я хотів тільки…
— Позбавте мене свого товариства.
Сказано було переконливо й вичерпно; секунду потупцявши на місці, я повернувся на початкову позицію.
Пан голова дивився на мене з протилежного кутка. Дивився водночас зі співчуттям та зловтіхою.
Через два дні я навідався до контори праворуч від ринку — щоб чисте було сумління, ні на що не сподіваючись. Побитий міллю чиновник видав мені довідку, на якій кривим почерком записані були три адреси — ці троє бажали продати мені камінчики.
За першою проживала бідна вдова, що розпродувала різне начиння й прикраси. Я купив у неї перстеник із рубіном — просто з жалю.